Капітан, схиливши голову набік, довго вивчав їх, обличчя світлішало, нарешті посміхнувся:
– Ясно. Ви – сільський актив. Не гнівайтеся – час тепер, самі знаєте, воєнний. Ваш маршрут? – Він поліз у планшет за картою. – Може, ми поїдемо разом? Веселіше буде? А?
– Нам не по дорозі. Ви люди військові, ми – цивільні.
– Вигідніше іти з нами. Мої бійці, – він зробив наголос на слові «мої», виходило так, що вони існують для того лише, щоб охороняти його персону, – народ стріляний, і якщо вам доведеться сутужно, – не підведуть.
– Це ви про що? – не второпав Оксен.
– Ну, – капітан опустив очі, зробив пальцями такий рух, ніби розтирав муку. – Ви комуністи – і тому з вами можна відверто. Може статися таке, – він знову підняв очі, ніби хотів подивитися, яке враження зроблять його слова, – що ми будемо оточені, ну, потрапимо в оточення, – поправився він. – Поки що, звичайно, ні, але може таке статися. Я веду їх на Харків. Там, за всіма даними, будуть формуватися дивізії.
– Ви, як я бачу, не дуже поспішаєте?
– Мої люди дуже втомилися, – зітхнув капітан. – Вони ще не відіспалися після боїв на Дніпрі, і, природно, їм треба в першу чергу відпочити. Дорога передбачається далека.
– О, це правда. Особливо на конях і отакими манівцями, – засміявся Оксен. – Дозвольте поцікавитися вашою тактикою? Війська рухаються большаками, а ви лісочками, ярочками? Так безпечніше?
Капітан засміявся уривчасто і неприємно, оголюючи червоні плитки ясен.
– Сильно. Чудово. Ха-ха. Але, дорогий мій, я давно вже виріс з того віку, щоб мене в чомусь підозрівали. Якщо ви хочете йти зі мною, – будь ласка. Коні, сідла – це, звичайно, дрібниця. Вони залишаються за вами. Да, – схаменувся капітан, потираючи рукою лоба, – ви з якого району? Зіньківського? От сюрприз.
Він вийшов на ґанок, щось наказав днювальному і повернувся назад, загадково посміхаючись. В сінях почулися голоси. Увійшло двоє: високий, широкоплечий і низенький, білявий, виструнчилися перед капітаном. Капітан скомандував «вільно» і сказав бійцям:
– Пізнаєте?
Бійці, як по команді, обернулися до лави і на якусь хвилю застигли, приглядаючись: враз усе змішалося – крик, лемент. Хто кого обіймає – не розбереш. Тільки чується:
– Панас Гичка? Оце ти?
– Оксене…
– І Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звідки?
– Дядьку, почому онучі продаєте? – тягне Оксен за обмотку…
– Ти скажи! Оце зустрілися! Чи думав же? – вигукує Панас. – Хлопці, в кого горілка є? Товаришу капітан, земляки, їй-богу. З одного села. Хазяїн, а хазяїн, готуй закуску – земляків зустріли. З одного села, – гукав він у другу кімнату.
– Тихше, не метушися, Панасе, – умовляє Оксен, – а то десь у мишачу нору шмигнеш і не знайдемо.
– А ти теж не тупцюйся, бо головою стелю розвалиш, – дає здачу Панас.
– Глянь, Гичка вуса відпустив, – дивується Гнат. – Знаєш-понімаєш, як Чапаєв.
– Отже, нашого полку прибуло, – посміхнувся з-за столу капітан. – Коли так, збирайтесь. Негайно виступаємо.
– Товаришу капітан! Як же так! Земляків зустріли і по чарці не випити? Та нас грім поб’є за таку непошану, – жалісно кривився Панас.
– Дорогою поговорите. Виконуйте наказ.
Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.
Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраєвим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками – ззаду.
– Ну, як воно там на фронті?
– Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш пукавку? – труснув Панас заржавілою рушницею. – А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе – і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Ех, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати – так навколо шкварчить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати – то сяк-так добралися, а котрі ні… Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш! – Голос у Панаса приглух. – Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.
Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.
– Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче – очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази – і все.