– Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? – горбиться Гнат.
– Петруся Чаєчку.
– Вбито? – аж скрикнув Гнат.
– За Дніпром. Як у обороні стояли. І то, як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об’їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: «Може, хто добавки хоче?» – «Ні, спасибі, – відповідаємо. – Душа більше не приймає». Коли це де не візьмись Охрім: «А я б, – каже, – з котелок рубонув». А бий тебе сила божа! Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: «Оце, Охріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий», – і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу – дивлюсь… – губи в Панаса сіпнулися. – Ну, ти! – крикнув він на коня, що потягся було пастистя. – Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.
Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік і – нема. А який гармоніст путящий! Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх – хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок – житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.
– Е, чого це ми носи повішали? – перебив мовчанку Панас Гичка. – Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце – і баста. Навіщо вдруге ятрити?
І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім’ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся «по чистій», чи цілі хати, чи не бомбили села…
В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.
– Що там таке? – зацікавився Оксен і пробрався наперед.
Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: «Давай». Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастерка Хамраєва зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней, десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев’ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.
– Там люді, товариш капитан. Наші люді. Лошадь травка щиплет. Люді язиком болтай. Какой-такой – не знаю, – доповів він.
За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.
– А, наші дорогі бійці, браття, – кинулися вони до вершників. – Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно – війна.
Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.
– Хто такі? – запитав капітан, злазячи з коня.
– Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я – Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в Громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а Семене! – загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. – Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, – вихвалявся Олифір.
Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив соленим огірком.
Оксен сидів поряд із Гичкою.
– Ну як? – запитав він, кивнувши на лісовиків.