– Кумедія. Геть чиста кумедія, – зашепотів Панас.
– Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.
– А з тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А інші що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив – ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю – обійду десятою дорогою, подалі від лиха…
– А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце…
– Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде.
Після невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.
– Ще раз пропоную: їдьте з нами, – заговорив капітан. Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав:
– А що ж, капітан правду каже, чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.
– Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мішайтесь, – спалахнув Оксен.
– Діло ваше, – капітан цьвохнув коня прутиком.
– Знаєш-понімаєш, ти не сердься, – ковзнувся на сідлі Гнат і розпрощався з Оксеном. – Живі будемо – зустрінемося.
– Щасливої дороги, – махнув рукою Оксен і пішов до лісу.
IV
Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в запасний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами, плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:
– Троянівка, на сніданок!
Тоді в курені створювалася метушня: з торб витягалися глибокі, як ковші, дерев’яні ложки з квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце.
– Троянівка прийшла?
– Осьдечки вона.
– Підходь по одному.
Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили «шрапнеллю». Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв’язаний попід вінця мотузком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.
– Добавка є?
– Смажені цвяхи!
– Сам тріскай.
Сердито посапуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.
– На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, – висловлював він заповітну думку.
– А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, – мріяв уголос Марко. – Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попіл і печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не поперестуджувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла…
– Картоплю печуть, – перекривив його Сергій Золотаренко. – Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?
– Що вони, звірі якісь, чи що?
– А як же їх називати по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.
У розмовах, у тривожному чеканні минали дні. Незабаром Дениса Кошару і Сергія Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, пострижені. Пахли водою і милом. Видно, тільки що з лазні. Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гімнастерку, поправляв пілотку, щоб сиділа точно на два пальці від брови. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки.
– Що ж, це, мабуть, нам і розлучатися доведеться, – сказав Сергій Золотаренко. – Нас у офіцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт – і кожен по-своєму доріжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?
– Звичайно, правду. Хто свого шукає, той знайде.
Циганкуваті очі Тимка примружились. Сергій зрозумів його слова, як шпильку під бік. І заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючіше.
– Чого це вас так довго в цих телятниках тримають? Чи не в генерали відразу хотять висватати?
Тимко встав, трусонув головою.
– Ти що, в морду просиш на прощання? Підходь, я за це дорого не візьму.
Сергій ступнув уперед, шкіра на вилицях зачервоніла.
– Куди? – перепинив його Денис. – Як барани на толоці.
Він подав Тимкові мозолясту руку і, підштовхуючи поперед себе Сергія, пішов вайлуватою ходою. І ні туги, ні суму не було в його очах, немовби він розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битій дорозі.