На другий день виявилося, що немає одного з троянівців – Гараська Сича. Шукали його по всіх підрозділах, по лісах, понад Дінцем – не знайшли. До Тимка в курінь прибіг озброєний гвинтівкою боєць:
– Ви Тимко Вихор?
– Я.
– Ходім зі мною.
Тимко струсив із сорочки сухі соснові голки, вийшов із куреня. Боєць пропустив його вперед, ішов мовчки. Тимко озирнувся і хотів запитати, куди він його веде. Боєць ошкірився і легенько торкнув Тимка багнетом під лопатку:
– Тюпай, тюпай, нічого озираться…
– А ти не штурхайся багнетом. Я тобі не арештант, – заграв жовнами Тимко.
– Це ще невідомо…
Тимко крутнувся на п’ятах, на його губах клекотіла лють. Боєць примружив очі, наставив гвинтівку:
– Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!
Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.
– Куди? – запитав один із них.
– До старшого лейтенанта Махоткіна.
– Проходь…
Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:
– А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? – і боєць відразу ж затихав.
Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов’язково говорив:
– О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.
Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:
– Он уже… Повели до Махоткіна…
Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю: вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.
Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.
– Стій тут, – наказав він і, обсмикнувши гімнастерку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув головою на двері:
– Давай.
Тимко переступив через поріг, двері тихо закрились і клацнули замком.
В кімнаті не було ніяких меблів, крім залізної шафи в кутку і письмового стола, що стояв біля вікна. За столом сидів переперезаний ременями чоловік; голова у нього була важка, лиса і квадратна, руки маленькі, нервові, очі олов’яні; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повітрі і багато палить. Тимко майнув очима по кімнаті: вікна заґратовані, на столі теж маленькі ґрати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди і злегка нахиливши праворуч голову. Він не був у військовій формі, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами навипуск і голубій сатиновій сорочці, порваній на ліктях і спині. Тому він так і доповів, що «мобілізований такий-то на ваш виклик з’явився». Олов’яні очі обмацували руді Тимкові чоботи, на яких ще й досі сиділа порохами троянівська земля і зеленими лишаями сохли коров’ячі кізячки, чорненькі штанці, у яких парубок ходив у артіль на роботу, міцні груди Тимка, що двома сковородами проступали крізь сорочку, дихали спокійно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ременями чоловіка.
– Я – старший лейтенант Махоткін, – нарешті обізвався чоловік, що сидів за столом. – Що вам відомо про Гараська Сича, що цієї ночі втік із частини?
Тимко потис плечима.
– А що відомо? Втік – і все.
– Він не говорив з вами про втечу?
– Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?
– Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу… А в нас є дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами…
В Тимка сипонуло морозом поза спиною. «Це – Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота… Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав погляд олов’яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.
– Так тобі нічого не відомого про Сича?
– Ні.
– А хто у вас є такий, що може втекти?
– Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш у душу?
– А ти часом не збираєшся?
– Збираюся. Тільки на фронт.
– Навряд чи тобі вдасться.
– Поживем – побачимо… – усміхнувся Тимко.
Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.
«Запер туди і мою душу», – гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві у обличчя: