– Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався… А тепер – марш звідси!
Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.
У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого – вовчі. Розберись, чиї кращі», – але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:
– Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни…
– Ти мені побалакай більше, – огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.
Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.
– Ти чого не спиш? – запитав його Тимко.
– Досада роз’їдає. Сидимо, як до пакола прип’яті. Інших у часті порозпреділяли. А ми? Так. Ні в тин ні в ворота. А може, нас і справді кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нічого не говорило? Якби знаття, я б зарані заяву написав до вищого командування, щоб мене ні в льотчики, ні в моряки не брали, а тільки в піхоту.
– Чому ж так?
– У льотчики вибирають таких, що на голову міцні, а я – нікудишній. Вилізу на клуню – і то голова крутиться. А як підтягнуть під самі хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тоді з мене буде? Формена ганчірка. І на морі я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лід жене – так і підперло до горла. А на морі? Там як почне кидати, то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Мені тільки на сухопутті служити. Дуже великий я охотник по землі ходити. Так що ж тобі командування говорило? Не питало про Гараська Сича?
– Питало, та ще й лаяло.
– Це мій гріх, – зітхнув Марко. – Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» – питає. «Я», – відповідаю. «Ходімо надвір, я тобі щось скажу», – просить Гарасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формено діло не чисте». Відводить він мене ще далі і тихо так шепче: «Ходім, – каже, – зі мною, і за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчі є – на двох вистачить. А ні – то в людей випросимо. Хто нас затримає? Ми на бійців не схожі. Скажемо – пастухи, худобу відганяли, і ніхто нас не займе. Ну, гайда». Страшно мені стало від таких слів, під грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить він, думаю, отут мені кишки – і шукай тоді качки в очереті. «Ага, так ти злякався, значить… Боїшся? А я не боюся». Шурх поміж соснами – і був такий. А я стою – з місця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бігти?
Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
– Пішли до Махоткіна, – тихо наказав він.
– Чого? Хіба він і мене викликав? – не второпав Марко.
– Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав. Марко схопився руками за сосну, злякано запросився:
– Не губи мене, не карай, Тимку… Що ти робиш? Тимку… пусти, пусти мене…
Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний.
– Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Натовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода – всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?
Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:
– Тимочку, а ти не заявиш на мене?
– Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.
Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди: одним можна вірити, іншим – ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».
Перед світанком зробили «підйом».
– Троянівка, ворушись!
В темряві загомоніли люди.
– Ти куди торбу тягнеш?! Думаєш, як темно, то не бачу?
– Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь.
Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.