За вагоном хтось бігав і кричав: «Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?» Федот боляче і досадливо:
– Уже й так дали кип'ятку… Душа горить…
Раптом Федот схопився з полиці, очі його зробилися такими гострими, що зрізали б камінь. В них задиміло атаками і чужим далеким криком: «А він пре, гад, і жито толочить. А ми трупами слалися… І по тих степах ще й досі смаленими гімнастерками нашими пахне…» Його вдарило щось по горлу, і голос обірвався. Він кинув голову на подушку, тремтячими повіками видавив з очей дві світлі крапельки… На голові поміж рідким волоссям голковими жалами виступив піт. Сухорляве, уже роз'їдене війною обличчя було жовтавим і якимось страшним на білій-білій подушці…
«Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська», – перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, – і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. «Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо – і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате…» Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці.
– Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю…
Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилю, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.
– Нічого мені не треба, – відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші.
– У нас оце якраз яблука падають… Вийдеш на світанку, а вони – бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають.
Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів.
– Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: «Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться», а він голову підняв та й каже: «Від яблук також. Вони теж солодкі».
Обидва брати засміялися; Тимко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.
– Ну, як там дома?
– Кидав усіх живими. Правда, – Тимко засміявся, – телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося – і в воду стовбул.
– Батько побивався?
– Ого! Найбільше його Латочка під'юджував: «То, блат, каже, не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити». Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.
– Ну, а як Юля? – запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.
– За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.
– А я ж її в тил відправив.
– То, може, вакуїрувалась?
– Може. А взагалі – вона погань. Мені писали, як вона з Денисом…
– А ти про неї не думай.
– Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?
– Отправлять у якусь частину невідому.
Федот замислився.
– Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють…
Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима.
– А як треба, то вмирай з вірою, що не буде тут німця на нашій землі… З вірою легше вмирати.
– Добре, брате, – тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. – Тільки страшно мені людей убивати…
– Там навчишся. Ти не вб'єш – тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей – убиватимеш.
Довго мовчали. Федот обізвався першим:
– Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?…
Тимко глянув на затиснуті в мокрій долоні гроші:
– Я зараз, брате. Одну хвилечку, – і швидко вийшов із вагона.
Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував:
– Тільки ти пішов – зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.
Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.
«Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся… Мабуть, воно так є на війні – усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати…»
Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів – Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, «фінською стружкою», у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері – повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.