Выбрать главу

Храпов зліз з коня, розім'яв ноги.

– Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.

Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.

– А, здоров, куме! – зняв перед ним шапку Марко. – Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?

Півень сердито закокотав і побіг у садок.

– От бісів німчуряка, чує, що не свої.

Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув до середини.

– Іди, чого застряг?

– Еге, іди! А як міну підклали?

Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, з хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.

– Чушка ночевал – Касимов не будет ночевал.

– Або тебе шляк трафить, коли переспиш із пацєм? – витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.

В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх. В будинку – п'ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, є етажерки з книжками, на стінах – пейзажі з кірхами і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня – з широким дерев'яним ліжком.

– Ось де фріц із жирною німкенею качався! – вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.

– Міна! – вигукнув Тимко.

Марко закляк з роззявленим ротом.

– Як же я тепер устану?

– Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги – в один бік, голова – в другий.

– А він молодий, на полу переночує, – безцеремонно стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.

Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «вити» – анекдоти, сггівав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.

– Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.

Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.

– Чого роти пороззявляли, хоч фірою заїжджай? – заговорив він, коли всі в хаті розташувалися на відпочинок. – Бачили пацє? То ходіть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.

Марко зауважив, що перш ніж забивати порося, треба розшукати сіль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарізати, їх швидше поїсти можна.

– А то що, хіба ми євреї, що будемо прісну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то діло найвірніїпе.

Доки смеркло, в кухні гоготіло, як у горнилі. Тимко з Прокопчуком кондошили на столі порося. В хаті було так жарко, що кухарі працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворці.

Марко приніс повний лантух курей, розгівся біля дривітні і влаштував бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по шиї – і готово.

Хлопці морочились біля поросяти і не дуже додивлялись, що робить Марко, а він уже кінчав роботу і сидів у пір'ї, як сатана, патрав курей і кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що світа не видно. Марко, розчепіривши руки, стугони? по хаті, примовляючи: «Сіла, сіла, рябенька, сіла». А куди ж їй сідати, коли в хаті курячою смертю пахне?

Було б того гармидеру на цілу ніч, та здогадався Прокопчук відкрити двері, і повискакували кури надвір.

– Аби тебе дідько сколов, – лаявся він, вибираючи з голови пір'я.

Тимко сміявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику.

На цей переполох нагодився Касимов.

– Каждий хата – чушка, каждий хата – месо. Ахметка своя друг прийшов.

Він відкликав у другу хату Тимка і таємниче сказав:

– Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.

Тимко спочатку не повірив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодягся й вийшов надвір. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленчить відро. І знову все тихо.

Кутаючись у теплий на вовні кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пішов розшукувати квартиру командирів. Він не знав, де вона, і навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Відкрив двері. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тіл. Обгорнуло парою. В тій парі, як у тумані, люди. Галас, сміх, хлюпання. Баняться.