– Хлопці, в якій хаті командири зупинилися?
– Під дахом, під дахом, – насмішкувато кинули з туману.
– Я серйозно запитую.
– Тут, по-сусідськи.
Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.
Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
«Чого це я серед ночі їм знадобився?» – думав він, входячи в будинок, де зупинилися командири.
В маленькій кімнаті, куди він зайшов, тепло і затишно. На столі «кадильниця» – черепок, наповнений якимсь жиром. Храпов сидів у широкому вольтерівському кріслі, і трудно було розібрати, спить він чи так сидить, задумавшись: освітлені були тільки його довгі ноги в чоботях і руки, що лежали на бильцях. Груди і обличчя – приховані кімнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в білій сорочці, в яку хрестом врізалися підтяжки, перелистував книжку в цупкій оправі.
– А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
– Добре, товаришу комісар.
– Не голодні?
– Ні, товаришу комісар.
Костюченко поклав книжку на стіл, якусь мить затримав погляд на Тимкові, пройшовся по хаті.
– В клуні стоїть мій кінь. Засідлайте і проїдьте кілометрів десять у степ, у той бік, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, – скачіть сюди.
– Єсть, – козирнув Тимко.
– Іще ось, на всякий випадок.
Комісар вийняв з кишені пістолет, подав Тимкові. Той здивовано і розгублено глянув на комісара, ніби питаючи, що це має означати і чи той не жартує. Але комісар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом, Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засідлав коня, виїхав з двору.
Чорною штольнею простяглася вулиця.
За селом зупинив коня і деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася.
Тимко повернув коня і поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишені пістолет. Заграва розгоряється, піднімаючись вище і вище в небо. Тимкові добре видно голову коня і стерновище, по якому він їде. Червоні відсвіти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня і довго дивиться на заграву; і чим довше він дивиться, тим ясніше бачить, що там метушаться якісь тіні і долинають голоси. І мариться йому, що то горить його село. Люди бігають з відрами і кричать: «Гаси, гаси!» Враз налітає чорна орда німців, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в одній сорочці, розп'яли на хресті. На білій сорочці червоними тінями танцює полум'я, білі ноги в червоній грязюці. Орися виривається, кричить: «Тимку, рятуй мене, Тимку!» – і на мить з тієї заграви вихоплюється бліде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущені. На них осідає попіл. А обіч шкіряться мордаті каски.
– Ні, гади, не буде по-вашому, – крикнув Тимко.
На його крик від землі відділилася людська постать і майнула в темряву.
– Стій, – крикнув Тимко і погнався.
Кінь схарапудився, рвонув убік і став, як заплішений у землю. Тимко схилився з сідла і побачив людину, що лежала на землі і щось бурмотіла. Серце Тимка обхопив холодок.
– Хто такий? – запитав він, не злазячи з сідла.
Людина мовчала.
– Вставай, стрілятиму.
Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сідлі і гримнуло в степ.
– Ану, вставай.
Людина піднялася і тихо засміялася хрипким бабським сміхом. Це була стара жінка у подертому пальті.
– Хто така, що тут робиш?
Жінка забурмотіла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгі кощаві руки, кудись зовучи його.
«От історія. Що ж мені з нею робити?» – подумав Тимко. – А що, коли це шпигун переодягнутий у жіночу одежу і прикинувся божевільним. Треба відвести в село».
– Ану, марш вперед, марш!
Вона покірно пішла, щось бурмочучи і тремтячи від холоду.
Через півгодини вони були в селі.
Тимко постукав у двері, за якими спали командири.
– Хто там?
– Це я, Вихор.
У білій сорочці появився комісар.
– Що трапилося?
– Шпигуна спіймав.
Костюченко до цієї звістки поставився спокійно.
– Заходь.
Тимко підштовхнув бабу наперед. На столі так само горіла кадильниця-жировичок. В кріслі, не міняючи пози, спав Храпов. Почувши чужі голоси, прокинувся.
– Хто це? – запитав, показуючи на обірвану жінку.