З евакуації Павло повернувся вошивий і голодний. Явдоха зігріла три чавуни води, обстригла ножицями голову і бороду такими «покосами», що жаль було глянути на чоловіка, викупала в ночвах, дала чисту білизну і посадила вечеряти. Павло з'їв паляницю хліба і такий горделей борщу, що собака не перескочить, поліз на піч відсипатися і оце спав уже третю добу.
– Спи, спи, – вичитувала Явдоха, човгаючи по хаті. – Дрова не нарубані, води не принесено, а він – пузо на черінь та й давить хропака. А що йому…
Вона не доказала, мимо вікна майнула чиясь шапка, в сінях зашаруділо, шукаючи клямки. У хату ввійшов Хома Підситочок.
– Павло дома? – запитав він, нипаючи очима в хаті.
– Он, хіба не чуєш?
Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчунявся, вставився сонними очима на Хому.
– Вставай швиденько. В колгоспі зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспішати, бо другі пшеничку заберуть, а нам послідок лишиться.
Павло втелющився очима на вікно так, немов за ним борюкалися леви, яких він уперше бачив.
– Ну, ти йдеш чи ні? – палірувався Хома на таку Павлову кволість.
– Явдохо, може, піти? Га?
– О Боже, він ще питає. Ви бачили отакого тюхтія? Люди біжать один поперед одного, аж падають, а він… Іди мені зараз же, бо як візьму кочергу, то тут тобі й вода освятиться.
Павло зліз із печі і став зазирати то під стіл, то під піл, то попід лави.
– Чого шукаєш? Чого шукаєш, іродова твоя душа?
– Чоботи десь пропали.
Явдоха полізла під піл, гримнула ними посеред хати:
– На!
Павло, сапаючи, взувався. Чоботи зсохлися і не налазили. Тоді Явдоха кинула старі калоші із солом'яними встілками. Павло підв'язав їх мотуззям, щоб не хляпали.
За хвилю знову вертається Павло. Поліз на піч за кисетом. Виліз звідтам у крейді, як мара.
– О-о, о-о-о-о, – голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортів на Павлову спину.
У колгоспному дворі – гамір і крик. Біля комор – вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену. Григір Тетеря на все махнув рукою, сидить під коморою і плюється на всі боки:
– Тьху. Чи ви показилися? Куди лізете? Усім хватить.
Та його ніхто не слухає.
– Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мішки, – кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинів брат, що днями з'явився у селі.
– Підводи із Леньків прийшли?
– Тут.
– Під'їжджай.
– Куме, ануте поможіть зав'язати.
– Набехкав, що й не сходиться?
– Так пшениця ж. Як золото…
Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
– Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? – уже не витримав Хома. – Тут ґав ловити нічого, коли на таке пішлося…
Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беєвій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:
– Да-а-а! Дохазяйнувалися, – і пішов до комори, назустріч Хомі.
А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.
– Підсоби, Павле.
Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.
– Що ти, Павле, навіщо? – метушиться Хома.
– Неси, кажу, – раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.
Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібулить додому з неповним мішком за плечима.
Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах віками. Кого не візьми – рідня: кум, сват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав – не позивайся, сам украдь. У тебе сусід – дугу, ти у нього – воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.
Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втяглися в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.
Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.
– Що ж ти робиш? – підійшов до нього Тетеря. – Це колгоспне майно, а не твоє.