– Тепер усе наше, – ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. – Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.
– Он як ти заговорив, – підступив увесь потемнілий Василь Кир. – Ану, скидай віялку, зараза!
Кулаки його повисли, як гирі.
– Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, – ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на спині.
Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звірілі, в них закипав волошковий цвіт:
– Вася, навіщо скандал? Вася?
Кир штовхнув його ліктем у груди. Северин вишкірив зуби, рукояткою пістолета вдарив Василя у висок. Кир, не відчуваючи з гарячки болю, схопив Северина за руку і крутнув так, що вона хруснула. Северин зблід і сів на землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати – Карпо та Андрій. Вони різними шляхами прокралися в рідне село і тепер билися за свої права всім джмелячим родом, мордаті, скажені, немилосердні. Вдарив Карпо Василя Кира залізякою по шиї, не втримався сільський коваль, похитнувся, згріб Карпа у чорні руки, підім'яв, падаючи, та насів йому зверху. Андрій клював чоботом під боки так, що аж гуло в коваля під порваною сорочкою, аж у ребрах дзвеніло. Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку і кричав, махаючи нею:
– Бросьте, хлопці! Бросьте! Уб'єте ж чоловіка!
Але його ніхто не слухав, і вбивство продовжувалось. Тоді Павло страшним ривком викрутив із воза голоблю, розпатланий, страшний, кинувся на залужан.
– А-а-а! – кричав він, розмахуючи голоблею і роблячи незграбні ведмежі стрибки.
Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло біг, витріщений, і з його грудей неслося ревище. На бігу він трощив гарби, збивав тини, настромив на голоблю стіжок соломи, залишив після себе золотий крутіж. Він гнався за тим, що біг попереду. Втікач шмигнув у соняшники. Щось ляскало і пекло, обпалювало Павлові обличчя, а він біг далі, двома розмахами скосив соняшники і вигнав звідти втікача. Втікач полем, полем, а тоді звернув на ташанські луги. І раптом він зашкопертав, упав у траву під вербами, і там Павло настиг його. Карпо Джмелик сидів під вербою, крутив пустий «барабан» нагана і чекав смерті. В кучерях його заплуталась бджола і жемкотіла. Павло зупинився, захеканий, з розмаху тріснув голоблею по вербі.
– Я не твого поріддя, Карпе. Я лежачих не б'ю, – і, хитаючись, мов п'яний, пішов назад. Спина його трусилася, біля вуха рожевіли смужки крові. Сім раз стріляв у нього Карпо і тільки лице подряпав. У дворі Павла про щось питали, щось йому говорили, але він мовчав, бо не розумів, що говорять. Він бачив лише, як закривавленого Кира повели до контори перев'язувати.
Перед вечером Павло прийшов додому, скинув кожуха і поліз на піч. Явдоха подала йому гарячого молока із смальцем. Павло відмовився. Тоді вона принесла від сусідів пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом і зараз же заснув.
Після цих подій Павло зробився ще мовчазнішим. Цілими днями сидів на печі, іноді виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров. Коли не вистачало курива, – здіймав із горища сніп тютюну, оплетеного павутиною, і, розташувавшись біля дверей, дробив його в кориті сокирою. Майже щовечора прибігав Хома Підситочок. Ще біля порога знімав заячу шапку, мовчки набирав у кисет тютюну, і вони з Павлом скручували цигарки. Явдоха трохи відхиляла в сіни двері або відкривала в хатині трубу. Павло любив сидіти на низенькому стільчику біля дверей і дивитися, як цілими хвостами витягає в сіни дим.
– Спасибі, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мій мовчить цілими днями, як деревина. Пропало б воно пропадом, отаке життя, – горювала Явдоха. – Тільки й знає, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачищем, що з молодиць ніхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо? Чи не прогнали німця?
– Щось не чути. А виходить так, що в Троянівку заявиться.
– О боже мій, пропали ми навіки. А тут він, – Явдоха показала на Павла, – за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобі здалися? Німці ж тільки ступлять – тебе ж першого на шворку, горе ти моє нещасне… Цілий вік із тобою мучилася, а на старість доведеться одній шматки поміж людей просити. Бачите, бачите, сусідо? Сидить собі і ні гадки, ані думки. Йому байдуже, що, може, і хату спалять, і хазяйство пограбують, і старцями по світу пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.
– Ти догавкаєшся, ой догавкаєшся! – крикнув Павло, і це були його перші слова, які вона почула за цей тиждень.
– О, чуєте? Чуєте? – знову забубоніла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла і пішла в хатину.