– Хто палив, питаю? – зірвався Дорош і побачив перед собою старого в кожусі, що тремтів плечима і розмазував шапкою попіл на обличчі.
– Валентине Павловичу… Товаришу Дорош. Звиніть. Не догледів я…
– Та хто ж ти? – доступився Дорош і насилу розпізнав завгоспа Григора Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса підстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені. Тепер же стояв брудний, обірваний чоловік, зсутулений горем. За цих кілька місяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці. Вдень і вночі вештався він згарищем і виколупував із попелу то відро, то решето або просто сідав на землю і розплутував якісь вірьовки, говорив сам із собою. Люди і домашні вирішили, що він з'їхав з глузду, і не чіпали старого.
Тепер, стоячи перед Дорошем, він плакав, витираючи шапкою червоні, без вій очі, довго нічого не міг сказати, крім: «Простіть, не догледів. Що ж, я знаю. Я винний».
Дорош відвів його від згарища, посадив між вербами.
– Розказуйте, як було.
– А як? Налетіла залужанська махновщина, стала зерно із засіків гребти. Я ключів не давав, кажу – по списках треба, бо це зерно колгоспне і за нього треба відчитуватися. Вони ж – в морду, ключі забрали, і все по-своєму. Потім стали реманент розтягати. Василь Кир, Латочка, Павло Гречаний не хотіли давати. Зчинилась бійка. Троянівці залужан розігнали. Тоді вони прийшли вночі і запалили.
– Хто – вони?
– Звісно хто, Джмелі.
Дорош здивовано змахнув бровами вгору:
– Як? Ми ж Северина заарештували?
– Утік. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову цілим роєм. Не з одного тепер кишки випустять.
Дорош обіперся на палицю, встав із пенька, зарядив пістолет. Серце вицідило на щоки лютливу блідість.
– Валентине Павловичу, не гарячіться, – схопив його за руку Тетеря. – А давайте так робити, наче нічого й не було. Бо ось послухайте, що я вам скажу. Джмелі посідали на хургон і покотили на хутори. Повернуться вночі, заховають награбоване і почнуть пиячити. Тоді ви їх і накриєте. В мене є такі люди, що дадуть знати, коли і куди йти. Джмелі вооружоні і не боягузи, так що будьте обережні.
Десь близько бухнув постріл, і відлуння крикнуло над Ташанню. Дорош напружився, як птиця. Григір Тетеря пробубонів:
– Чуєте?
Ще два рази бабахнуло, і кулі потягли дзвенячу струну в луги.
– О, знову. Пропав чоловік. їй-бо, пропав. То ж Охрім Горобець дома в побувальцях, так замість того щоб сісти та з жінкою поговорити, так вивів дітей у берег і – чуєте, чуєте? Вчить їх стріляти. А там же дітлахів! Кожному по одному патронові – і то треба цілу торбину. О, чуєте? Здурів. Потерявся умом. Тьху, – плювався Тетеря.
Дорош сказав суворо:
– Добре робить, що вчить. Ви теж ґав не ловіть. Джмелі, бачите, як запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивіться, старики, не проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.
– А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем і тобі позичити, як хочеш.
– От тобі й старий, – розвеселився Дорош. – Ну, артист. Ніколи б не подумав.
– Це я так, прикидаюсь дурнуватим, – зашепотів старий. – 3 дурнуватого який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати для твоїх хлопців чого хочеш з їстівного. Ну, а остальне – воно не видається, бо й самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборів не збирай, мітингу не скликай, бо люди тепер затаїлися, на мітинг не підуть. Вони й так не знають, що робити. Нам тепер у хитрість треба перекидатися. Сам чуєш – гуркотить, от-от до нас припожалує. І ви, хлопці, теж швидше вискакуйте, а то коли б вас не зачинили.
– Заради пораненого товариша зупинилися. Вночі вирушимо.
– Отак і добре. Так іди собі, а ввечері все зробиться.
Дорош повернувся до Вихорів, поснідав і ліг у хліві на сіні. Він багато ходив, нога натрудилася і тепер боліла.
Прибігла Орися, принесла подушку:
– А знаєте, я вас вперше не пізнала, – щебетнула, збиваючи подушку. – А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на коні їхали, – засміялася Орися, і її очі бризнули такою веселістю, щоки так зайнялися збентеженою дівочою кров'ю, що Дорош теж посміхнувся і подумав:
«їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве».
– Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантрує… – і, затулившись рукавом, пішла з хліва.
Молодиця намочила в ночвах білизну бійців, заходилася прати. Білизна була чорна, пахла землею, димами, і в Орисі стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постіллю, і вона покинула прання, прокралася в комору і довго стояла в куточку, притиспш до розпашілого обличчя Тимків картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просівався крізь комірне віконце, і вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як Богородиця, і молилася: