Дорош закульгав із хліва. Незнайомець притримав його за рукав:
– Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.
Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
Чумаченка залишив доглядати пораненого.
– Підемо одного дезертира брати.
Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.
– Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, – квапився Охрім. – А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?
– Ви так наче деінде збираєтесь? – прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.
– Треба взяти Карпа Джмелика.
Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку.
– Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.
Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.
Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було Залужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство. Білим крейдяним точивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику з-під землі. Гармонь.
Підспівують два голоси – чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна бублешниця.
«Так ось де твоє вовче пирствіє», – набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастеркою спухають гладіаторські м'язи.
– Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, – нагукаю. Ну?
Хлопці лягли на землю тінями, в носи – важкий теплий підвальний дух.
Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:
Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра.
– Хто?
– Микита Чугай. На чарку прийшов.
– А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?
– Воля твоя – ти хазяїн.
Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.
– Заходь, – глухо обізвалися знизу.
Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.
– Закрий двері.
Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.
– Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.
Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет «дігтяр» тримав на колінах, мацав очима Микитин живіт. За його спиною стояла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кровожадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. «Одначе обжився ти тут», – подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. «Чи не з кров’ю здирали з таких, як ми», – питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.
– Дивись сюди, – обізвався Карпо, – цей шрам у мене від гепеушників, цей – по п’яному ділі, цей – від урків, цей, – він ворухнув губами на посмішку, – за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно заструпився, – від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.