Галька вигнулась і перечмокала рубці.
– Ач, як уважає. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней постачав на все петлюрівське козацтво. Ти чого прийшов?
– Втік з армії.
– Ага, і тобі не захотілося за комісарів воювати? Ха-ха! Тоді друге діло. Галько, налий склянку.
Галька налила і піднесла гостеві. Микита випив, утерся рукавом.
– Підходь ближче.
Микита підійшов.
Карпо обвів зачарованими очима льох, блиснув зубами:
– Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може, й ти поступиш у мою банду? Гуляй душа без кунтуша! Я та моїх два брати-соколи нав’єм вірьовок із чужих жил.
– Хіба й Андрій тут? – аж похололо всередині в Чугая.
– Аякже! Поїхав десь із Северином на хутори. То такі, що маху не дадуть. Піднеси, Галько, ще склянку.
Микита випив, – і пішло по жилах сатанячим дзвоном.
– Що притих, Вихторе! Ану, рвони за міхи, щоб світ задимився. Галько, налий склянку.
Микита закрутив головою:
– Е, ні, господиня частувала. Тепер нехай господар.
– Оце по-нашому, – гукнув Карпо. Кулемет поставив під стіну, налив склянку, хотів нести, зупинився, підозріло оглядаючи Микиту. – Обшукай, Галько.
Дівка підійшла до Микити, обмацала кожен рубчик.
– Нема нічого.
Карпо взяв склянку, рушив.
– Закусити захопи, не скупися, – попросив Микита.
Карпо вирвав із кільця кавалок ковбаси, пішов назустріч Микиті, простягши обидві руки: Микита ступнув уперед і лівою рукою потягся за склянкою, а праву непомітно відвів назад – хряп Карпа в ухо. Карпо вивалив головою кирпичину, впав. З рота і носа запузирилася кров. Мимо шиї Микити просвистів ніж, врізався в дерев'яний зруб, забринчав костяною ручкою, виколихуючись у світлі лампи.
– Ах ти ж, лярва!
Микита цапнув Гальку за руку, швиргонув у куток, – і кулемет в руки.
– Хлопці! Сюди! Вихторе, тягни за вірьовку.
Сліпець метався, як на пожежі, розставивши руки, доки намацав те, що треба. В двері гримотіли червоноармійські приклади. Заскреготіло, звалилося. Вдарило свіжим духом. Бійці затупотіли вниз.
– В'яжіть.
Непритомного Карпа зв'язали, виволокли надвір. Сліпий Вихтір перелякано топтався з гармошкою, питаючи з зубним переклацом:
– То як мені, ще грати?
– Грай «Ой лопнув обруч…»
Микита стояв, купаючи груди в нічному раї, вихекував погріб і самогон. Обковувало його місячне срібло, як лицаря, і правда милувалася світом, а кривда корчилася у вірьовках, підшморгуючи червоні соплі.
– Галько, спали їх, ножами зріж! Зріж на мені пута, – вив Карпо, всмоктуючи тілом вірьовки, розгризаючи їх зубами.
– Закляпуйте йому рота. Хай люди ще одну ніч посплять спокійно.
Чохов всунув Карпові пілотку в рот. І вони потягли його, виючого, лугами.
Орися прала до самісінької ночі і в хату не заходила. Потім повернулися бійці, гамірно повечеряли, полягали спати. Огоньков, чистий, викупаний, у свіжій білизні лежав на лаві. Його наворочали, і він заснув. Мати позакривала віконниці, засвітила каганець та поставила на столі. Бійці поснули не відразу. Виходили курити надвір, скрипіли дверима, каганець раз у раз блимав на столі. Згодом прийшов один боєць і сказав Дорошеві, що телефонний зв'язок з районом Опішня перерваний.
– Пильнуйте дорогу, – наказав Дорош.
– Єсть.
Боєць вийшов, і все поволі затихло. Чути тільки, як глибоко дихають бійці та щось присвистує і шульпотить у грудях пораненого.
Орися спала з матір'ю в хатині, і крізь відхилені двері їй було видно синій морок, розкидані по соломі ноги бійців і нерухоме тіло пораненого, що лежав на лаві, покрите легеньким одіялом. В хаті було тихо, але Орисі весь час вчувалося якесь перешіптування, якісь таємні шерехи, чиєсь тяжке зітхання.
– Мамо, хтось під вікном ходить, – шепотіла вона.
– Хто там ходить? То тобі від нудьги. Спи.
Орися закривала очі і намагалася заснути, але сон тікав, і якась тривога і недобре передчуття все більше і більше охоплювали її. «Усі сплять, і чого вони сплять? – сердилася вона, хоча і не могла довести, чому втомлені люди не повинні спати. – А я не можу. Треба трохи полежати з відкритими очима, тоді заснеш». Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навколо, ніби шукає когось. Вона схопилася і, переступаючи через ноги бійців, побігла до нього в одній сорочці, тримаючись рукою за пазуху. Побачивши її, він поманив пальцем до себе, обличчя його стало змовницьким, а очі весело заблищали. Він схопив її за руку і так вп'явся своїми гарячими, твердими, як залізо, пальцями вище зап'ястка, що рука її стерпла.
– Чуєш? Похідну грають, – жахно запитав він. – Трата-та-там, трам-та-та-там, – тихо заспівав він, і лице його зробилось натхненним.