Орися, затамувавши дихання, прислухалася, але ніякої музики не чула, проте чим довше вслухалася, підкоряючись його волі, тим більше вірила в те, що дійсно десь чується музика, і були такі секунди, що вона ніби дійсно чула її, але відразу ж після такої хвилі, коли вона знову поверталася до дійсності, звуків уже не було. Так продовжувалося хвилину-другу.
– Ти мене боїшся? – запитав він.
– Раніше боялася, а тепер ні.
– Тоді перенеси мене звідси, бо мене хотять убити.
– Хто? – жахнулася Орися.
– Вони, – і він показав у темний кут. – Але я не дамся. Не дамся.
Лице його зробилося лютим, очі горіли, в них ніби стояв маленький чорний чоловічок і розмахував головешкою, вихопленою з багаття.
Огоньков спустив із лави ноги і потяг Орисю за собою.
– Ох, рознещасний ти мій друже, – проговорив хтось зовсім близько, і Орися, озирнувшись, побачила Чумаченка, що в одній білизні підійшов до лави.
– Ну, лягай, Огоньков. Лягай. А ти, дівчино, іди спати. Я біля нього посторожую.
Але Орися нікуди не пішла, а стояла, боса, в одній сорочці, і не зводила очей з Огонькова, від якого так пашіло жаром, що вона відчувала той пал на своєму обличчі, і їй щохвилі робилося жаркіше. Раптом Огоньков схопився, став борсатися, кричав, просився, щоб його пустили додому, нахвалявся, хрипів грудьми.
– Ну, пустіть же мене додому. Де мій вещмішок? Де? – метався він, вириваючись із рук бійців. У нього був такий страшний прилив сил, що Чумаченко вже не міг його втримати і йому допомагало ще двоє бійців.
Раптом усе стихло і чийсь голос сказав:
– Готовий.
І знову зробилося тихо-тихо. Нараз все заворушилося: загриміли двері, заходили бійці, і мати вивела Орисю надвір, посадовила на лавці під вербою. Мимо Орисі бігали бійці, носили якісь клунки, мішки, ящики, хтось дзенькнув лопатою, і один із червоноарміиців, з вигляду старший, сказав:
– Отут за хатою і вириємо.
Вони пішли в хату, винесли звідти щось довге, замотане в шинелю. Прийшла мати, взяла Орисю за руку і сказала:
– Ходім.
За хатою, між кущами шипшини, стояли в кружок бійці. Вони підняли вгору гвинтівки, тричі вистрілили, і ці постріли привели Орисю до тями. Вона пізнала матір, яка дивилася на Орисю так, ніби побачила її вперше після довгих років розлуки. Цей погляд дивував Орисю, і вона ніяк не могла зрозуміти, що він означає; пізнала Чумаченка, що стояв поряд з Дорошем, блідий і нахмурений. Орися глянула на свіжу могилу і все зрозуміла, але плакати не могла, а тільки тіпалася, як у пропасниці, і загорталася в платок. Зненацька прибіг боєць, щось крикнув. Всі сполошилися, і за хвилю двір опустів. Останнім відходив Чумаченко. Підтягнутий, обвішаний гранатами, суворий і непокірний, він взяв Орисю за руки і сказав у затуманені очі:
– Учись, дівчино, із зціпленими зубами жити. Відходимо ми, – і широкими кроками, притримуючи рукою автомат на грудях, побіг до машини, що вже виїжджала з двору.
Всю ніч бійці їхали на схід. На світанку зупинили машину в охтирських лісах. Микита Чугай поправив на грудях автомат і крикнув до бійців:
– Тягніть його сюди.
Карпові розв'язали руки і прикладами зсадили на землю. Жовті піски зеленилися світанком, хвоя набрякала соками, а справедливі серця гнівом.
– Поставте його під отією сосною.
Карпа поставили, і він розминав зімлілі руки, рив ногами пісок, лице зробилося як яєчний жовток.
Чугай навів автомат Карпові на груди і спитав:
– Ти знаєш, за що я тебе вбиваю?
Карпо гордо задрав стрижену голову:
– Бо мій рід – хазяї, а ти – гнида.
– Ні, Карпе, – відставив ногу Чугай і посміхнувся. – Бо ти – світ чорниш, а я хочу, щоб на ньому було світло. Ти – зло, а зло треба вганяти в землю.
І заплигав у руках автомат, і загоготіло в лісі.
Бійці пішли до машини, а Чугай – до сосни, щоб глянути, як вмирає Карпо. Стояв Карпо біля стовбура зігнувшись і рив руками землю, а пісок темнів і набухав кров'ю з-під живота.
– Вривайся поглибше, щоб ніколи не встав із землі твій поганський рід, – сказав на прощання Чугай і поніс пісками важку ношу майбутніх боїв.
VII
Тихими вересневими світанками господар, що виганяв худобу на пасовисько, прислухався, чи не гуркоче де-небудь далі, чи не відходить фронт, чи не гонять назад германця. А фронт не відходив, навпаки – наближався. Гуркотіло на Миргород, на Гоголево. Тоді пішло лівіше, лівіше та й зовсім затихло.
Німці пройшли стороною. В Троянівці їх ніхто не бачив. Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців. Вішають на телеграфних стовпах дідів.