Цим чуткам вірили, бо ще були в селі живі свідки з 1918 року та учасники імперіалістичної війни, що стверджували:
– Наїлися ми німецької заколоти, будучи по різних полонах, насьорбалися їхніх батогів та нагаїв.
– Та невже він такий звір? Навіть малюків у вогонь кидає? – допитувалися жінки.
– Це для нього все одно що березове полінце шпурнути, щоб вогонь палав ясніше.
– Та ми йому очі рогачами повиштрикуємо, – погрожувало жіноцтво.
А канонада віддалялася і зовсім затихла. Стало ясно, що наші відійшли. Село заніміло і прищулилося: ось-ось повинні були вступити німці.
Пройшов день, другий, третій. Німців не було. Острах запанував людьми. Уночі хтозна від чого хлипали двері; шелестіло по хлівах сіно, щось перешіптувалося. Люди говорили, що то переховуються поранені бійці і радяться, як наздогнати своїх. Жінки говорили зовсім інше. Вони присягалися, що то німчура переховується на горищах «з радійом» і передає, де бомбити.
– Меліть, війська вже хтозна-де, а німець сидів би оце на горищі. І видумають чорти-що, – лаялися діди.
Як не дивно, а всю таємницю виявили діти. Несміливим гурточком підійшли вони вночі до хліва і в місячному сяйві при закритих дверях побачили згорбленого старця, що сидів у великій задумі, спершись руками на ціпок. Він то бурмотів щось, похитуючи головою, то затихав і ніби прислухався до нічної тиші, що царювала навколо, то раптом схоплювався і, піднявши вгору руки, гнівно потрясав ними до чорного демона, що десь там ховався у небі, і обличчя старця у жовтих відсвітах місяця було оскаженіле, як у розгніваного духа землі, очі горіли сатанинським вогнем, а почорнілі вуста сипали прокльони.
– Ідеш? – питав він, потрясаючи кулаками в небо. – Іди, йди на свою погибель.
І знову сідав на розламані ясла чи на одірване колесо, забуте і покинуте людьми, і журливо похитував головою з боку на бік.
– О горе моє, все пішло прахом. Все пішло, – пришіптував він, з сумом дивлячись на чорні діри дверей, що зяяли в тумані ночі, на худі ребра обдертих покрівель, що сипали порохно згори, на розкидані дошки, на стару, порвану, нікому не потрібну вже збрую, розсохлі бочки, з яких повипадали клепки, на все те розорисько, яке зробили Джмелики.
– Щоб вам руки посудомило, – проклинав він.
Він не міг погодитися із знищенням. Він розумів лише одне: все, створене людськими руками, повинно жити, бо в нього вкладена людська праця, людський піт. Дух руйнування був противний його істоті, і з ним він не міг примиритися ні на одну хвилину і, як тільки умів, ненавидів його.
Це був Григір Тетеря. З того часу, як Джмелики пограбували артіль, як все у дворі перетворилося на купи чорного руїниська, старий вдень майже ніде не появлявся, а закрившись вдома в комірчині, в якій було малесеньке віконечко, та розгорнувши товсту в оправі книгу (він якось випадково випросив її у якихось штабників, що їхали через село), записував туди все майно із старих подертих колгоспних майнових книг, що залишилися йому в спадок від Оксена. Записував чорнилом, ретельно, так щоб і сокирою не вирубати, вишкрябував усе, що залишилося в пам'яті, усе до дрібниць, простими словами, як умів, переказував, що наболіло на душі. Так що поступово ці записи перетворилися в живу історію колгоспних буднів, свідком яких він був на протязі десятків років.
«Ремінь од двигуна, шкіряний, купили на торгах, як розкуркулювали Очкура, на п'ятдесят, а може, й більше пар підошов, схований у старих цегельних печах. Там же центрифуга для качання меду в розібраному вигляді». «П'ять бідонів смальцю зарито на Беєвій горі в сушняку, де великий осокір, п'ятнадцять шагів прямо на меншенький бересточок і копати».
Записи ці старий робив при великій таємниці, так що домашні не знали, що він там пише, і думали, що старий вдарився в релігію, бо він для відводу очей клав перед собою старе, в дерев'яних палітурках Євангеліє, яким його було нагороджено при закінченні приходської троянівської школи. «Сие Евангелие, – писалося в ній, – дается окончившему Трояновское начальное народное училище для назидания и руководства в жизни».
Сумнівно, щоб ця книга використовувалася старим як «руководство» в житті, бо валялася десь на полицях із 1902 року, і тільки тепер він згадав про неї і витяг на світ божий.
Тетеря з домашніми майже не розмовляв. Вночі прокрадався на артільне подвір'я і довго сидів при місяці серед руїниська. Усе щось думав і шепотів сам до себе, а потім, ховаючись від людського ока, ішов додому спати. Відтоді як наші відійшли, цікавість до життя в нього зникла, і йому було рішуче все одно, що зроблять з ним німці, коли прийдуть: повісять, уб'ють чи спалять. Він нічого не боявся і пропускав поза увагу всі ті чутки, які так настирливо літали по селах та хуторах, а вони між тим ширилися, одна від одної страшніші. Релігійний фанатизм, що особливо сильно прокинувся в тяжкі дні, доходив до того, що баби бачили на небі знаки, які ніби показували, що німці всіх підряд убивати не будуть, а тільки нехрещених, і перелякані матері хапали своїх дітей і тягли до ступського попа. Діти, яким уже було по дев'ять, десять, а то й більше років, соромилися при попові роздягатися догола, бо недавно ж вони були піонерами, носили червоні краватки, і раптом ні з того ні з сього їх, як молодих бичків, пхали попові під хрест.