Не дивно, що дехто з дітей прямо голяка тікав з церкви, біг через усі Ступки, Манилівку, Лишенівку, аж до самої Троянівки.
Десь на приташанських дрімучих лугах зустрічали залужанські жінки дівчину з розпущеними косами, яка благала: «Дайте мені хрестик, дайте мені хрестик». їй ніхто не давав, бо всі знали, що то відьма в дівчину перевернулася. Адже в кожного православного такий хрестик повинен бути.
Інокентій пророкував, що як буде місяць-чернець, тобто як місяць зробиться чорним, то наступить кінець світові. Павло Гречаний про місяць нічого не второпав, а затямив так, що чернець – то звичайнісінький собі монах, який як тільки появиться в Троянівці, то й настане кінець світу.
Кожному зустрічному Павло глаголив:
– Е, хлопці, чернець уже в Гадячі…
Страшний чернець був уже в сусідньому районі, перед смертю – не надихаєшся, і Павло вирішив хоч наїстися. Він знав, що в скрині Явдоха держить глечик меду на шулики. Одламав замок і як сів біля столу, то не встав, доки вже й на шматок хліба не було що взяти.
– Щоб же тебе на кусники порвало! – причитала Явдоха, припадаючи до порожнього глечика.
– А може, й порве, – облизувався Павло, майструючи цигарку. – В Гадячі уже чернець.
– Тебе, сатано, не те що чернець, а чорна завія не вхопить, – стогнала в розпачі Явдоха. – Та ні снарядом, ні бомбою його не вб'єш, щоб я пожила сама хоч годочок.
А Павло вже й не слухав її, а йшов до Гаврила Вихора, цигаркував, дрімаючи під хлівом, дивився, як його сусіди молотять жито на околот.
– А що, Йонько, – питав він крізь дрімоту, – здав уже оружіє властям?
– Де воно в мене взялося? – злякано витріщався Йонька. – Хіба що ціп?
– Та на таку власть, як у нас зараз об'явилася, тільки й треба добре запареного бича, бо оружія жалко, – вставив і своє слово Гаврило, що молотникував з батьком.
– Кажуть, учора в Бур'янівщині одного дядька так збили, що, повіриш, із землі не встав…
– Вони свого випросять, – пообіцяв Гаврило.
«Новою властю» Павло називав нерозлучну четвірку, що нишпорила по селах та хуторах. Це були: Северин Джмелик, Андрій Джмелик, Тадик Шамрай, що недавнечко виприснув із своєї схованки, і Гошка Мотовило, саженного росту дезертир з рябим обличчям і похмурим, ковзким поглядом. Ніхто добре не знав, звідки з'явився Гошка в цих краях. Говорили про нього страшні речі. Ніби він убив червоного командира і втік із фронту, пристав у прийми до молоденької удовиці, насміявся над нею і задушив подушками; що на руках у нього стільки чужої крові, що вже не змивається і виступає на них червоними плямами.
Ось ця четвірка й ходила по хатах, вимагаючи вогнепальну і холодну зброю, щоб, як німці прийдуть, передати їхньому командуванню і цим показати, що вони вірою і правдою готові їм служити.
Біля сільради висіло оголошення, написане в непристойних виразах, складене самим Гошкою:
«Здавайте, сукі, совєтське оружія. Селі котрий не здасть, то, бл…, сматри. Будем бить шомполами, поки ж… марш заїграєть».
На це, здавалось би, страшне і досить-таки зрозуміле попередження троянівці не звертали уваги, і зброї до рук самозваної четвірки поступало мало. Всього було здано дві гвинтівки і чотири гранати. Гвинтівки «власть» заховала до приходу своїх господарів, а гранатами обвішався Гошка. Хвастався, бовтаючи ними:
– Ми порадок навідьом.
Між чотирма корешами були розподілені обов'язки: Тадик ніс відповідальність за військовий порядок – прописував, кому скільки дати шомполів; Северин сідав покараному на голову, щоб не тріпотівся. Андрій сідав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнім часом каральна експедиція не поновляла своєї діяльності, бо цупила самогон на Залужжі, лікувала Гошку. Хтось серед ночі вискочив із-за кущів і так лигнув Гошку кілком по голові, що обвішаний гранатами «отаман» хлипнув червоною юшкою і засукав ногами по землі. Врятувало його те, що поблизу була калюжа, він насьорбавсь холодної з гнилим запахом води, порвав на собі сорочку, затамував пробоїну в голові і з горем пополам доповз до хати, в якій тепер жили «представники нового порядку». Вони влаштувалися на Залужжі у великому будинку, де колись був сільський медичний пункт. Ліжок в них не було, і вони спали покотом на долівці, підклавши трохи сіна. А потім Гошка запротестував проти такого способу життя і наказав усім іти на великий шлях, яким вештаються евакуйовані. Постоявши день, вони награбували килимів, подушок, ковдр, дещо з меблів, і Гошка тепер лежав на персидському м'якому диванчику і прикладав до голови горілчані компреси.