Коли йому трохи полегшало, він почав кричати, щоб йому привели вчительку. Северин і Тодось не звертали на нього жодної уваги, бо грали в двадцять одно. На банку лежали награбовані ручні годинники.
Але були в Троянівці й такі люди, яких цікавило дещо інше, ніж годинники.
Йонька, як тільки в артілі зробилася колотнеча, привів собі в двір сивеньку конячку, запряжену в маленького легкого возика, при новенькій збруї. Загнав у хлівець, обмацав копита, зазирнув у зуби, провів долонею по ребрах, посіпав сюди-туди і зостався задоволений: конячина молоденька, монгольської породи, на їжу невибаглива, а на тягу пригідна. Уляна, побачивши конячину в хліві, напустилася на Йоньку з лайкою та погрозами, просила, щоб відвів із двору, бо невідомо, що скажуть німці тим, хто розбирав із двору артільне майно, а на випадок повернуться наші, то теж по голівці не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити не можна, зробив інакше: відв'язав кобильчину та й повів на оривку з двору. Старий перейняв і до того розійшовся, що трохи не заїхав синові по пиці. Гаврило махнув рукою, робіть, мовляв, що хочете і як знаєте, і пішов до свого двору. А старий поплентався з кобильчиною до свого хлівця і більше звідти не виходив. Він там і спав у присіннику, щоб цієї кобильчини хто не викрав.
– Чого ви печетеся? – кричав він на стару та на Гаврила. – Тим харцизам (так він називав німців) я скажу, що спіймав на дорозі, як вакуїровану, а прийдуть наші, то скажу: «Взяв, щоб німцям не дісталась». Ви за мною не клопочіться. Я знаю, що сказати, – підшльопував Йонька люлькою.
– Що нам за тобою горювати? – сумно обзивалася Уляна. – Жаль буде тільки, як через тебе, дурня, хату спалять та малих дітей у вогонь кинуть.
Йонька не зважив ні на що, робив своє. Ночами, особливо коли евакуювали скот, крав худобу. Крім корови, в сажі сиділа здоровенна свиня, одна й друга. Горища тріщали від пшениці, в клітках вистрибували кролі. На річці виляскували крилами гуси. Хазяйство росло. Люлька в зубах Йоньки весело потріскувала. На зиму було в що взутися і зодягтися. Одне гризло його, як вода береги: хазяйствечко розвелося чималеньке, корму подай, а його обмаль. А хіба тим, що на власному городі вродило, прогодуєш? Треба буряків, вівса, сіна, висівок, а де того всього візьмеш? Треба, отже, діставати в інших місцях, де воно є і поки що ніким не охороняється. Гошка з компанією? Він їх не боїться. У нього каністра такого спирту, що синім полум'ям горить. Яка б власть не була, – можна піддобриться. Треба вміти жити.
Йонька вивіз із хлівця кобильчину, що за тиждень від добрих мірок вівса поправилася так, аж на ній лискотіла шерсть і тверде тіло вигравало попід шкірою, і заходився запрягати.
– Ну, розігралась, – покрикував і вдарив її дугою під бік: вона цокнула копитами об голоблі і зайшла для запряжки.
Уляна зривала на городі гарбузи, плутаючись в довгому огудинні, зносила на купу. Юля, що прибула до Троянівки з евакуйованими, накручувала патефон, що його забули заїжджі бійці.
долинав крізь відкриті вікна гугнявий, шипучий звук, дивний і страшний серед смертельної сільської тиші.
– А перестала б ти гарчати, то було б краще, – лаявся Йонька і сердито з-під шапки глянув на вікна, за якими снувала невиразна постать Юлі. – Уляно, піди крикни Гаврилові, щоб ішов до нас.
– Іди та й кричи, як тобі треба. У мене своя робота.
– Відьма чортова, тобі важко навіть язиком поворухнути.
Гаврило, побачивши, що старий збирається в степові мандри, відмовився їхати навідріз, але потім передумав, узяв вила, мовчки сів у гарбу.
– Що? Таки не витримав? Ще б пак. Само добро в руки тече, а ти відвертаєшся. За Чорним клином, кажуть, ціла скирта вівса недопаленого. Де погоріле – викинемо, а краще – кобилі заберемо. Воно хтозна за яку владу і наш Федот б'ється? Може, й прийде така, що дасть пожити мужикові.
– А чого вам при радянській владі не вистачало? Голодні були чи холодні?
– А то й ні? – визвірився старий.
– Може, й були, так при тимчасових труднощах. Все ж, як би там не було, при своїй владі, при радянській. А та, яку ви ждете, не наша. Чужа. А який чужинець нам хорошу жизнь принесе?