– Ось я їх наполохаю.
Йонька витяг карабін, спинив гарбу.
– А як хто почує?
Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав німий і принишклий.
– Ат, нікого немає.
Бадьоро, як на солдатському вченні, кинув на плече карабін, примружив око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним ганчір'ям понеслося на згарище.
– Не поцілив, – скрушно зітхнув Йонька. – Уже годів з двадцять, як стріляв. А колись, батеньку мій, на австрійському фронті кращого за мене стрільця не було у всій роті.
Йонька вийняв димучий патрон, понюхав його, покрутив у пальцях, прикидаючи, чи не пригодиться в господарстві (йому і в голову не приходило, що не такий тепер час, щоб із патрончиком гратися), і, розмахнувшись, швиргонув гільзу в соняшники.
– Тату! – скрикнув Гаврило і показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапок і швидко рухалися до Троянівки.
Гаврило зблід і, натягнувши віжки, зупинив підводу. Старий засунув карабін під солому, вдарив руками об поли:
– Оце набрали вівса. Завертай на Троянівку.
Гаврило засмикав віжками, намагаючись розвернути гарбу.
– Закиньте гвинтівку. Знайдуть – на місці постріляють.
Йонька заметушився, але було вже пізно – німці були близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку і закляк – що буде, те й буде.
Німці наближалися, і було добре видно їх запилені обличчя в касках. їхали по двоє, один – за рулем, другий – у люльці. Війнувши рижим хвостом пилюки, зупинилися. Двоє підійшло до підводи: розхристані, закіптюжені, в мундирах кольору прілого сіна, рукава позакачувані.
– Ти стріляв? – запитав перший із них.
Гаврило не зрозумів питання. Німець приплющив око і показав на Гаврила пальцем:
– Ти паф-паф?!
Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли.
– Во іст дайн гевер? А? – кричав він.
Йонька, зачувши слово «гевер», зрозумів, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Німець крикнув на Йоньку «век» і поліз у гарбу.
«Все, – задихнувся Гаврило. – Плигнути в соняшники і тікати? А куди втечу з кривою ногою? Ні, хай уже вбивають разом». Страх смерті забрав силу, і, якби його зараз стріляли, він би не поворухнув і пальцем.
Німець заліз у гарбу, потоптався по карабінові, тріснув діда по пиці, аж люлька вилетіла на дорогу, і пішов до мотоцикла.
Гаврило і Йонька опам'яталися тільки тоді, коли мотоцикли з німцями були вже далеко і хмара пилюки покрила їх.
– Господи, святий Пантелеймон, спасителю наш…
Вуса в старого затрусилися. Він махнув рукавом латаної сорочки по очах, занишпорив у соломі. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним від хвилювання голосом:
– Ні, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже не викину.
Він повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо дорогою з Полтави, звідки тільки-но проїхали мотоциклісти, рухалася величезна колона машин. Гаврило виїхав у жито і повернув у Волохівську балку. Через луги поїхав на Троянівку. У Дубині спинилися. Гаврило взяв карабіна і, озирнувшись навколо, пішов до галявини, де стояли копиці сіна, збив з одної «шапку», застромив карабін дулом униз, потім поклав «шапку» назад, придавив її пеньочком – для приміти.
За Ташанню – собачий лемент, гуркіт машин, одинокі постріли, короткі автоматні черги.
– Уже в селі, – сказав Йонька і перехрестився.
«Пісочкове», – сумно подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обізвалося в його душі, занило біля серця. «Це тоді приїжджав Федот, і ми тут косили сіно. Чи давно ж це було? – думав він, дивлячись, як чиста вода ворушить білий пісок у потоці. – Були брати, а де вони? Кричи та клич – вітер і голосу не донесе. Переполоще війна людей, як вода пісок».
– Гаврило, давай гарбу поставимо і коняку сховаємо, – обізвався старий, набиваючи люльку. – Коняка добра – забрати можуть.
– Ви од неї самі відмовитесь.
Уляна зустріла їх плачем і лайкою. Бідна жінка, видно, розгубилася, губи в неї тремтіли.
– Де ви ходите в бісового батька? Прибігали вже десять раз із ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тій сходці буду робити одна? Ви ж таки чоловіки.
– Не торохти! – гримнув на неї Йонька, якому в своїй рідній хаті й стіни допомагали і він, здавалося, не боявся нікого в світі. – На яку сходку? Чого?
– А ти мене спитай. Німаки щось будуть казати, чи що…
– Шукай чисту сорочку і штани, – заметушився Йонька. – Може, землю ділитимуть. Шукай, кажу, чого очі вилупила?
– На смерть я тобі шукатиму! – крикнула Уляна і вийшла надвір.
Гаврило понуро сидів на піддашшях, підперши руками голову.