Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом’ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.
– Добивайся, щоб нарізали на Радьківщині. То наша дідівщина. Окроме, як там, ніде не бери. Затямив? – тупцювався він біля Гаврила. – Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку.
Уляна, плачучи, пішла в сіни. За хвилю звідти вилетіли ціпок, шапка і сірячина. Впали серед двору.
– Кидаєш? – засвітив очима Йонька. – Так шануєш хазяїна?
Він схопив у руку ціпок – і до сіней, його перепинив Гаврило.
– Охолоньте трохи.
Йонька підплигнув по-півнячому, дрібно затрусив ціпком:
– Я тобі, шеймо, покажу, як почитать хазяїна. Я тобі пропишу равноправіє…
Сердито окрутнувся і, зігнувшись, крисиною походкою побіг до воріт. За ворітьми переродився: спина розігнулась, ноги вирівнялися, голова закинулася трохи назад, ціпок виставився наперед, шапка здибилася вгору.
«Іди, вони тобі приріжуть. Як одхватять, то аж по саму ріпицю». Гаврило звівся і хотів було йти до себе в двір, але в цю хвилину вийшла заплакана мати.
– Сину, – тихо схлипнула вона, – що ж воно в нашій сім’ї робиться? Один побіг ворогам на поклін, так тому ж і не диво, дурний, неписьменний, а й та, – вона кивнула головою в хату, – учена і теж збирається. Підійшла до неї, говорю: «Ти ж жінка красного командира». А вона… – Уляна ледве вирвала із скривлених губів: – А вона каже: «Тепер другі командири прийшли, офіцери…»
Нещасна мати приклала фартушину до очей і зайшлася тим плачем, яким плачуть трудові люди, коли їм особливо тяжко: очі сухі, а горло здавлює так, що дух забива, ось-ось задихнеться. Чорними руками в голубих пагінцях жил розправляла фартушину на колінах. І тоді Гаврило побачив, як материна сльоза впала на вказівний палець, важка і лапата, як дощова крапля. Мати похапцем витерла її, щоб приховати від сина, але він уже побачив, і в грудях у нього задубіло: він устав і пішов у хату. Ще не відкриваючи дверей, почув тихе пошаркування Юлиних ніг, наспівування півголосом. Вона закривала і відкривала чемодан, було чути, як стукає кришка і клацають замки.
Гаврило зайшов і, закривши за собою двері, зупинився, спідлоба дивлячись на Юлю, що, вбрана у шовкове плаття з широким вирізом на грудях і взута в модельні черевики, розчісувала перед малесеньким дзеркальцем своє пишне каштанове волосся.
– Що скажеш? – запитала вона тоном графині, незадоволеної раннім візитом прикажчика.
– Куди це ви збираєтеся?
– Хочу глянути на європейську культуру.
– Може, та культура вашого чоловіка свинцем облила навіки.
– Що ж робити – на війні вбивають.
Обдуваючи Гаврила шовками, Юля вийшла в сіни.
Гаврило схопив за руку, люто дихнув їдучою махоркою в обличчя:
– Злигаєшся з ними, сучко, – як жабу роздавлю.
– О, та ви настоящий мужчина, – засміялася, пручаючись, Юля. В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий мороз ходив по тілі.
Коли вона, цокаючи каблучками, вискочила надвір, вітер захолодив її шовками, заграв волоссям, залоскотав попід пахвами. Юля засміялася, а мати притулила фартушину до очей.
Вулицями, похнюпивши голови, брели на сходку люди: деякі бігли, аж спотикалися, п'яти їх аж горіли: «Земельку роздаватимуть. Дідівщину, – божевільно блискали очима, шарпали інших за поли, скалили жовті, обкурені зуби. – Діждались-таки – дідівщину повертатимуть. Хе-хе-хе! Треба швиденько бігти, бо вже, мабуть, і списки составлені».
Задніх, яких було більшість, підганяли Джмелики гвинтівками. Артільні трударі, галасливе жіноцтво, яке не раз брало Оксена в такий обмолот, що він не знав, куди подітися, діди, що, ніби зговорившись, доказували не раз на колгоспних зборах, що незамінних комірників нема і треба їх міняти через кожен рік, щоб не встиг навчитися красти, – ішли поволі, спідлоба позираючи на німецьких солдат: «Іч, ковбасники прокляті, як у себе вдома».
Рух у селі посилювався ще й тим, що німецькі мотоциклісти-квартир’єри гасали вулицями, підшукуючи затишні хати для офіцерів. Розквартирування супроводжувалося насиллям, присущим німецькій армії. Жителів зі всіма манатками викидали просто надвір, і вони зараз же переселялися в хлівці, погрібники. Звільнювалась квартира, – німецькі дезінфектори обприскували її жовтою рідиною, денщики заставляли цивільне населення все мити і чистити, і коли все було готове, – тягнули офіцерські чемодани, набиті французькими парфумами, українськими вишивками і золотом розстріляних євреїв. Німецькі солдати кишіли всюди. Ті, що були при обозі, водили до Ташані напувати високих, товстозадих коней рижої масті. Солдати ходили по-домашньому, в сукняних капцях, парусинових штанях і кремових сорочках. Там же, біля Ташані, стояла кухня, і кухар в білому ковпаку різав на машинці свіжу телятину. Два солдати волокли в кущі телячу шкуру, сміялися і голосно розмовляли, так що луна від їхніх голосів носилася понад річкою.