Зараз надворі морозище, кінські підкови прикипають до льоду, а в кабінеті тепло, можна й подрімати. Купріян лягає на диван, деякий час дивиться на пусту філіжанку чаю, що парує на столі, і закриває очі. Зненацька прочумується від гамору і довго не може зрозуміти, що то за гомін. Спочатку йому здається, що то конюхи ганяються за кіньми, тому що він виразно чує кінський тупіт, тривожне іржання і рипотіння снігу під людськими кроками. Але згодом він чує, як хтось біжить коридором і голосить. Дружина. Вона торгає двері, щось белькоче. Голос її тривожний, в сум’ятті. Вона звалюється коло дверей і шкребе їх нігтями, як недобита кішка суху землю. Купріян кидається до широкого вікна. У дворі повно чужих людей. Вони виводять із стаєнь коней, тягнуть інвентар. Деяку мить він стоїть, учепившись занімілими пальцями за віконні рами, потім зриває із стіни шаблю і в одній сорочці вибігає на ґанок. Сніг і шабля сліплять його – в очах чорнота. Він плигає у двір, як у каламутну воду і, блідий і розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколюється. Гнат Рева, в довгій кавалерійській шинелі, стоїть, міцно впершись блискучими хромовими чобітьми в пухнастий сніг, в руці мигтить револьвер.
«Б-бах-ба-бах», – ляскає дворищем. Кулі змітають сніг.
Купріян зупиняється. Шабля – блискавкою в сніг і шипить, мов кобра.
– Ні з місця, гад! – кричить Рева і тиче Купріянові револьвером в зуби. – Руки назад, вперед, марш! – і виводить з двору згорбленого, тремтячого і безсилого.
Жінка, уже в воротях, накидає на чоловіка дублений кожух і шапку. Тоді чорним цуценям викочується за ворота наймолодший син Тадик.
– Куди? Тату! Куди? – кричить він, хапаючись за рукава кожуха.
Гнат цапає його за шиворот, відкидає у сніг і рипить хромовими чобітьми далі, вірний революційній правді і невірний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, кричить, очі його паляться вовчим вогнем.
Цієї ж ночі Купріяна із сім’єю вкинули у вагон і повезли на північ.
Всю дорогу Купріян лежав під кожухом, нічого не їв, не пив і ослаб так, що старший брат підводив його попід руки. Тадик скімлив у куточку, як зінське щеня. Батько і старший брат поводили себе так: перший стогнав, а другий рипів зубами.
Одного разу вночі, коли поїзд стояв серед снігової пустелі і вартові, наглухо задраївши двері вагонів, пішли грітися, батько покликав Тадика і старшого брата і, висунувши з-під кожуха брюзкле лице, сказав: «Я довго не протягну, а ви, хто залишиться живим, не забудьте, хто мене замордував» – і, схлипнувши, вкрився кожухом. На одній станції вартові випустили стару і Тадика пройтися побіля вагона. Внизу – косогір, забитий снігом, а далі – царство лісів, у яких людина губиться, як голка в снігу. Мати, ставши на коліна, била поклони сніговій пустелі. Глядь – немає Тадика – покотився у білу прірву чорним клубочком, тільки сніг закурів слідом. Розправився у тім лісі, помахав шапкою з білої прірви та й зник у ній назавжди. Вартові матір посварили, але особливо не докучали, і один з них, постарше, сказав: «Ти, стара, не рюмсай, все одно твого мальчонку на сортувальній відібрали б і в дитячий будинок опреділили б».
Але в дитячий будинок Тадик не потрапив. Він довго блукав по тайзі, цюкав з голоду зубами, доки його, обмороженого, кволого, знайшли мисливці. Відпоїли гарячим чаєм, загорнули в собачі шкури і повезли в тайгу. Весною він оклигав і його стали брати на полювання. Тадик вивчив повадки звірів, умів їх кондошити і майстерно здирати шкуру, добре правив собаками, влучно стріляв. Характером зробився замкнутим: ніколи ніхто не чув від нього ні нарікань на свою сувору долю, ні скарг на тяжке життя, нікому він не розповідав про своїх батьків. Одне тільки виразно помітили мисливці – його невмолиму жорстокість: коли йому давали потрошити недобитого звіра, він витягав із шкіряного чохла гострого мисливського ножа і з якимось вовчим оскалом наближався до живого лося. Звір тремтів шкірою, благав очима, але Тадик наступав на шию, брав за роги і замість того, щоб одним змахом ножа перетяти шию, різав поволі, з тихою насолодою. В його очах світилася дика радість, коли він бачив, як тварина тріпоче в передсмертних муках. Часто він дивував старих і бувалих мисливців тим, що, перерізавши тварині горло, не цідив димлячу кров у жерстяну кружку, а пив прямо з горла тварини, блаженно, навіть не присолюючи її. В п'ятнадцять років він був сильним, спритним, хитрим і безжальним, і мисливці побоювалися його.