Спочатку, коли фронт відкотився недалеко і чути було бої, він виглядав своїх з години на годину, з дня на день. В нього ще жевріла надія, але коли все затихло, він зрозумів, що це надовго, і зробився недовірливим і замкнутим. Ні з ким не говорив, ні до кого не ходив. Навіть із жінкою мало вступав у розмови. Єдина людина, з якою він міг балакати, була мати, і порозуміння між ними йшло не на словах, не в розмовах, а внутрішньою, духовною стороною.
Про батька вони майже не говорили. Один тільки раз Гаврило сказав матері:
– Що ж воно робиться, мамо? Люди ж усе бачать. А як повернуться наші, що скажуть? Хоч би ви йому втовкли в голову, що береш раз, а віддаєш сторицею.
– Кам'яну голову хоч об мур товчи – не пом'якшає.
– Та й що ж оце, з-за нього нам перед людьми очима блимати? Сорому набиратися?
– А що ж подієш? Хіба ж мало вговоряла? Та криву колоду до стіни не виправиш… У мене он за синами душечка болить, ані вдень, ні вночі жура не пускає.
Йонька бачив, що на нього дмуться домашні, але був такий радий від своїх прихованих скарбів, що аж під печінкою співало.
«Заживу. Отеперечки заживу, – гомонів він сам до себе. – Колись в ручку поцілуєте, як я в синій чумарчині вас на тарантасі повезу. Гаврило із жінкою і дітьми сидітиме ззаду, а ми зі старою – попереду. Нно-о! Фюііть! А вони ж летять, як птиці, аж в очах мерехтить. А люди обертаються та питають одне одного: «Хто ж то воно такий поїхав? Чи не цукрозаводчик?» – «Таке скажете, то ж Йонька Вихор подався на хутори до своєї рідні в гості». От як буде! Так що не гніть кирпи, а скоріться до мене ласкою, якщо хочете, щоб я вас у люди вивів…»
Як не радів своїм думкам Йонька, як не жебонів до того щиглика, що так і вичічікував у його грудях, а спокою у його житті не було. Недарма кажуть: чесному та бідному й колючка терпиться, а багатому та злодіяці й пуховики боки мнуть. Отак і Йоньці.
Не давало йому оте добро ні спокою, ні здоров'я. Від ранку і до вечора товкся у дворі, а роботі не було кінця. То годував корів, то коней, то зазирав до свиней, то слідкував за провіантом, щоб, бува, не передала Уляна зайвого, то, ховаючись, як злодій, ішов до комори, принюхувався, як лис до нори, чи нема якої порчі?
Особливо доглядав за хромом та підошвами, які залишив Федот. Не дай Бог, поцвіте, тоді хоч головою об стіну. Кому воно таке потрібне? Хто його купить? Ось цюкне зима, треба буде чобота, а де ти його купиш? Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як ушкварне, от і буде бариш!..
Від клопотів і вічної тривоги Йонька висох, як вербове коріннячко, зробився легкий на ходу, борідка крутилася, як у селезня хвостик, а очі так і виблискують, так і шмигляють, як у лукавого шевця.
Найгірше доводилося уночі. Надворі темно, страшно, осінні дощі ллють, як із барила, а під повіткою наче хтось стоїть притаївшись. Може, конокрад до конюшні добирається, а клятий пес і не гавкне? Зодягається Йонька у сірячину, бере в сінях сокиру, чалапає по багнюці. Нема нікого. То вчора Уляна горстки біля повітки поставляла, от воно й здається, що хтось причаївся. Замок добрячий, гвинтовий, так що не повинно добратися. А там хто ж його знає. Треба пильнувати. Принюхується Йонька до ключевої дірки, висмоктує з конюшні пропахле кінською мочею повітря, приплямкує губами: є коники, обзиваються, господаря почули.
Не менше клопоту з коровою і теличкою. Одне те, що треба кормів наготувати, щоб на всю зиму вистачило, а друге – німці забирали в селян худобу. Горішня частина села вже обідрана, як липка. Йонька заметушився: треба рятувати добро. Коней відігнав у Беєві яри, покручені, глибокі, із чистою джерельною водою. Є де пастися і води напитися. А щоб за кіньми було око, домовився із онучком Петрусем, що, коли догляне за кіньми, дасть йому дорогу забавку. Отже, коні влаштовані. Тепер з коровами так: теличка залишається вдома. Заберуть, кат її бери, не доїться. А корову треба відвести на Василів кут, до далекої рідні. Хутір у лісах та болотах, навколо дрімучі саги, осоки, дороги не наїжджені, плутані – вдарять дощі, ні проїдеш, ні пройдеш. Німці туди й носа не покажуть. Там корівка і перебуде. А за те, що годуватимуть, – він віддячить. «Може, переда на чоботи дам, а може… Одним словом, там видно буде», – розмірковував Йонька, збираючись у дорогу.