Попоївши, витер рукавом рот, натоптав люльку і зацмакав, блаженно покректуючи. Очі посоловіли, він розігрівся біля вогню, і його похилило на сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був, як кажуть, «напохваті», то ніколи не спав лежачи, а тільки сидячи. От і зараз він сидів на дубовому пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву поміж чобіт. Коли він вдихав повітря, голова підводилася, видихав – падала: кив, кив. Так і сидів, безперервно киваючи зеленому царству. А воно пишніло тією неповторною красою, якою так багата природа восени. Дуби схилялися над урвищем, і вітер збивав на них зелену піну. Сосни червоніли стовбурами, боярськими шапками зеленів мох, розцяцькований жовтим осиковим листом. Синім жаканом стріляв терен, юшився на піщанику, розкльований птицею, з глинища несло холодом і запізнілою осінню. В тріщинах набивалося листя, щоб перетліти і віддати себе землі; вода у джерелах посвіжіла і зробилася чистою-чистою. Криниці затінювались, мріяли ночами, щоб колихати у своїх лонах небесні оріони. Сохла папороть, згортаючи пальмові листки. Пташині гнізда заносило жухлою травою. Осички просили на зиму чобіток, а дуби наглухо застібали кожухи. І над усім цим лісовим царством – небо; безкрає, поцинковане небо, що світить сонцем, дихає заморозками, тирликає та гучніє жалібним квилінням запізнілих гусячих зграй, виплітає з павутиння неводи, виловлює останнє тепло і несе його богвість-куди.
Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборака був зовсім простоволосий і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко.
Йоньці тепленько і спосібненько, він похропує в бороду і бачить сон. Сниться йому, наче виміняв на ярмарку гнідого жеребця та й веде додому. І за що виміняв? За стару віялку. Як причепився один хуторянин, як причепився – продай віялку і продай. Йонька і замінявся. І веде оце жеребця. А він вибасовує та ногами витьохкує, годі втримати. Йонька його за вуздечку, а він бокаса, Йонька за храп, а він як заірже та як засміється. «Не лоскочи», – проситься. «От бісів коник, хто ж його і народив такого веселого, – дивується Йонька. – З таким не засумуєш. Він тобі таке вироблятиме, що й навприсядки підеш». І тільки отаке подумав, а кінь як піде вихилясами та:
«Отаке, – журиться Йонька. – Міняв коня, а виміняв вівцю. Тьху». І тільки плюнув, мниться, що вже перед ним і не кінь, і не вівця, а залужанський мірошник. І що виробляє: сів зверху на млин і вихваляється:
– Хочеш, я тобі на цимбалах заграю?
– Грай. Отої, що в давнину співали.
Мірошник заграв, а Йонька заплакав. Мірошник побачив – шусть за мішки і сховався. Йонька переставляє лантухи з мукою та плаче.
«Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся?»
І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду – товк. «І що ж воно таке? – думає Йонька. – Ану ж давай підстережу». Нахилився до мішка, а сам з-під руки зирить. Коли ж, батеньку рідний, тільки він нахилився, а товкач вискочив із ступи та лусь по кульші – і назад. «Ось я тебе, – думає Йонька. – Це мельник у товкач перекинувся». Бере у кутку сокиру та по товкачеві, а тут як вискочить Уляна та як закричить:
– Іди хутчій, корову вкрадено!
– Яку!
– Та оту, що ти на хутори погнав.
Йонька хлипнув і прокинувся, сполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. «Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, – тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. – Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі Господи». Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.