Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.
– А, це той, що артіль грабував та бігав до німців земельку просити. Товаришу командир, – звернувся він до Оксена. – Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.
– Що ви, хлопці, – злякано захлипав Йонька. – Я тутечки ні при чім.
Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:
– Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?
Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх з грудей аж у п'яти.
– Чув…
– То ми ешелон із німаками в Царство Небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок – і полетиш до архангелів овець пасти.
– Залиш його, Кир, – нахмурився Оксен.
За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.
– Ну, як він? – запитав Оксен у літнього чоловіка з медицинською сумочкою через плече.
– Погано, товаришу командир. Спокій йому треба.
– Розвідники ще не вернулися?
– Не чути.
– Зозуля!
– Єсть!
– Розстав вартових. Днювати будемо.
– Єсть.
Люди розташовувались на відпочинок і про Йоньку забули. Він сидів під дубом, зляканий, голодний, без курива і без корови: її кудись повели партизани, може, різати, а може, й доїть, хіба вони йому доповідали.
«Говорили дурневі: сиди дома. Так поперся. От тобі і вскочив. А як зараз нападуть німці, що я робитиму? В партизан оружія, а в мене? Хіба торбою кидатись буду? Ні, це таки вскочив… – журився Йонька, жадібно нюхаючи дим від партизанських самокруток. – Ані їсти, ані закурити», – і Йонька відчув себе полоненим.
Люди розмовляють стиха, покашлюють, а Йоньку такий бере інтерес, що й про куриво забув: он стільки їх, купочка, а німців не бояться… «Що їх тримає? Віра? Яка віра, коли наших не чути і не видно, а цих перетовчуть по одному, та й ділу кінець. Нещасні люди. Приречені. Мій хоч з армією відступив».
Йонька не витримав і попросив у одного з партизанів закурити. Той засміявся, потрусив кисетом:
– Кури, діду, на здоров’я.
Йонька згорнув цигарку, повеселів очима. Он Оксен ходить. При оружії і на шапці зірка. Їхній Оксен, із Троянівки. Йонька аж очима заморгав: не віриться… Аж підвечір його розбудив Василь Кир і повів на кухню. Там Йонька оперезав котелок партизанської кулеші і зараз же виклянчив закурити. Оксен дав йому пачку цигарок, коробку сірників, відвів у кущики.
– Партизанські харчі треба відробити, діду, – усміхнувся Оксен у бороду. – Як зовсім звечоріє, я дам вам підводу і ви відвезете пораненого на Голубів хутір, до своїх родичів.
Йонька поперхнувся димом.
– Влаштуєте пораненого так, щоб йому було якнайкраще і щоб жодна душа не знала, що він там є. Як тільки з ним трапиться щось недобре – тебе і твою рідню віддамо під суд. А доглянете – від радянської влади вам буде велика подяка. З’явишся в Троянівку – рот на замок. Ну, йди, старий. А щоб тобі не страшно було, даю охорону – Василя Кира.
– Дай мені, Оксюшо, когось іншого, – зашепотів Йонька. – Бо це ж такий, що слово впоперек скажеш – і задушить на дорозі. Заповзявся він на мене. Грозить таке до штанів прив’язати, щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти – сяк-так, а вниз падати? Це ж вірна погибель.
– А ти змовчуй – і все буде добре. І ще скажу тобі на прощання – не лізь, діду, до хліборобів-собственників. У тебе два сини в Червоній армії служать. Вернуться – як їм у вічі глянеш? За Федота не знаю, може, він тебе і не зачепить, а за Тимка ручуся: той наставить латок на твоїм заду.
– Це ти, їй-право, як у воду дивишся.
– Отож…
На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся – тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.
– Отамечки наче щось затаїлося, – прошепотів Йонька.
Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п’ять. За вибалком уже хутір. Йонька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.
– Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?
Кир досмоктав цигарку у коноплі:
– Тільки з мішком…
– А це ж для чого?
– Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав…
Йонька ображено засопів, але змовчав.
У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі.
– Ну, куди нести?
– За мною, Васю, за мною.
Довго петляли по бур’янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:
– Ти – ковадло, а не провідник. Куди мене завів?