– Так ми ж із городів зайшли. Бур’яни – хат не видно.
– То, може, тобі очі прочистить? – сердито хекав Кир у спину Йоньці.
– Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова криничка. Тепер сюди, стежечкою.
Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Йонька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.
– Не можу я, Йонько. І хутір, і мене спалять, і всю сім’ю замордують.
– А вони там не мордуються по лісах та болотах?
– Не можу я…
– Дам тобі на дві пари чобіт…
– Хоч і на десять…
– Мішок солі…
– І хутір, і мене спалять…
– Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.
– Дізнаються сусіди, донесуть поліції.
– Дурень ти, брате, – сплюнув сердито Йонька. – Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка – нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна армія розбита. Чув я голос із Москви: б’ються наші і фронт держать.
– Їм держать можна, а ми?… Покинули, живи, як прийдеться…
– Ну, ти придумав що чи ні? – уже лютіючи, зашипів Йонька. – Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.
Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. «Напирає на брата, бо самому викруту нема», – усміхнувся в темряві Кир.
Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся.
– А чим же я його содержать буду?
– Чим найкращим: молоком, медом, маслом, – наказав Кир.
– А де його взять?
– Я тут з вами довго буду торгуватися? – аж заклекотів Кир.
– А дохтора де взяти?
– Це не твоя турбота…
Пораненого поклали в повітці. Кир залишився з ним наодинці.
– Ну, як тобі, Левко?
– Намучився і спати хочеться.
– Довіряєшся їм?
Левко задумався.
– Поживемо – побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть, і їм буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько знаєш, як думає: я то нікому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай мені патронів до пістолета.
Кир підсипав із кишені набоїв, потиснув гарячу руку Левкові.
– Лікаря ми будемо присилати час від часу. Оксен обіцяв, а ти його знаєш.
Левко усміхнувся.
– Жаль, що я не біля вас…
Вони помовчали, попрощалися, і Василь вийшов із повітки.
На другий день Йонька набрав у брата харчів і вирушив додому. За хутором шмигнув у кукурудзу і сидів, доки дочекався: якась старенька бабуся вела корівчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра, відняв у бабусі налигач і повів корову на Троянівку.
– Святий Миколо-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тільки ним і годувалася, – голосила бабуся на весь рот і заламувала руки.
– Хвали Бога, що кусок хліба є, а ти ще й молока просиш, ласуха яка виськалася… тудить твою… – лаявся Йонька, злодійкувато позираючи на всі боки.
– Душогуб! Щоб тобі руки повикручувало, а ноги каменем потрощило.
– Ти довше погавкай, то я тобі й без каменя потрощу. Сказано: у мене сім’я дванадцять душ, повинен я її чимось годувати чи не повинен?
Баба дибала за Йонькою кілометрів шість, а потім відстала. Він зітхнув з полегшенням.
«Слава Богу, відчепилася. А ця, може, й не така дійна, а все ж молоко буде», – радів Йонька.
Але радість його була передчасною. Корова здумала про домівку, вирвалась і подрочилася на хутори, так що Йонька тільки плюнув їй услід і потяг на Троянівку.
X
Там, де колись була сільська лікарня, тепер казино. Вечорами музика, веселі з підвиванням тірольські пісні, нудне терликання губної гармошки.
З офіцерами гарнізону вечеряє і обідає комендант. Кожного разу він заходить у супроводі денщика, вертлявого і меткого ельзасця, який прислужує йому за столом. Отто Штаубе заходить у мундирі, лайкових рукавичках і наваксованих чоботях. Рукавиці, кашкет, як велить порядок, залишає в передпокої, оглядає в дзеркальце сухе, медальне обличчя з дрібними крапельками ластовиння на горбатому носі і верхній губі.
Деяку секунду суворо дивиться на денщика, денщик говорить, що пан комендант з дня на день молодіє – клімат Росії сприяє його здоров’ю. Отто Штаубе кидає на нього поблажливий погляд і з суворою міною на обличчі заходить в товариство офіцерів.
Офіцери знають, що коли Отто починає розповідати про молочницю Ельзу, значить, він п’яний; коли ж він виймає із бокової кишені портмоне і починає шукати її фотографії, – дуже п’яний; починає цілувати пляшки – смертельно п’яний. Тоді від нього нічого веселого не доб’єшся. Офіцери тоді кивали денщикові, він брав пана попід руки і волік із залу в другу кімнату. Завжди Отто заходив у зал твердим кроком і, витягши руку, кричав: «Хайль Гітлер!» Але на цей раз він зайшов інакше, тобто він і привітався, і посміхнувся, але всі помітили, що з ним трапилось щось незвичайне.