У хлівці загуркотів кабанчик, кидав рилом пусте корито.
«Хазяйство розвів, обживається, а кому воно потрібне? Навіщо? Е-хе-хе. Краще бути бідним, зате чесним».
Уляна висипала з пелени квасолю і вже хотіла йти до хати, щоб налаштувати їжу кабанцеві, та й з місця не зрушилась: рипнувши хвірткою, у двір увійшла Юля. Чорний светр запружинив тіло, спідничка куценька, волосся на голові розшматоване, черевички на високих каблучках тісно обжимають вузеньку ступню, видно, де й пальчики лежать рядочком. Змарніла. Над чорним гофрованим светром крейдяно-біле обличчя і великі, застиглі в печалі очі.
– Здрастуйте, мамо.
Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:
– Чого прийшла?
Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. «Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам», – подумала Орися.
Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:
– Питаю тебе, чого прийшла?
Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна:
– Поговорити мені треба, мамо…
Уляна блиснула на Орисю:
– Іди до хати. Без тебе обійдеться.
Орися іще раз зустрілася поглядом із Юлею, зачинила за собою сінешні двері.
– Хочу вам сказати, що я була поганою невісткою.
– Знаю. Далі що?
– Що не любила вашого сина. Він як черв'як на дорозі. Звивається, а любити не вміє. Розтоптала його – не помітила. А завтра виїжджаю. Нова дорога мені стелеться.
– Аби ти зашкопиртала на тій дорозі та й не звелася. Юля передихнула тільки раз, светр стискав пружинами.
– Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що з ним буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.
Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала в скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армїї. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл застелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці – м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках – червоних, білих, голубих, квітчастих – трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають – та спати нікому – хай… Може ж, повернеться… Тоді… Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки – фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й «знявся» заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі – два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: «Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка», – поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: «Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала – та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось».
Юля сіла на лаву:
– Орисю, ходи сюди.
– Зараз. Тілечко пшоно водою заллю.
І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить, згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.
Витираючи руки об фартушок, Орися присіла поряд із Юлею.
– Ще не б'ється? – усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.
Орися почервоніла і опустила очі.
– Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.
– Ви й так показуєте, – знущально зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.
Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких об'їздів:
– Ні. Не пускала і не допущу до себе німчуків. Вони смердять псиною.
– А кажуть, що комендант до вас кожну ніч ходить.
– Ну, досить лобом горіхи розбивати. Он мати сердиться, що я її сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба.