Юля присіла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, білизну. Орися пішла в хатинку, а Юля довго сиділа скулившись. Тоді встала, пройшлась по хаті і зупинилася біля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом їй кинулася в око картонна коробочка. Юля жадібно схопила її і сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нічого не бачила.
«От і добре. Тепер я знатиму, що робити».
Чемодани? Вони не цікавили її. Ногою позапихала їх під Орисине ліжко.
«Головне – в сумочці, а решта – дурниці».
– Орисю, все моє барахло – тобі. В цю хату я більше не вернуся.
– Що з вами, ятрівко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати чужого добра.
– А мені його теж нікуди везти. Ну, прощай, Орисю.
Юля нахилилася і поцілувала Орисю в голову, щоки і губи.
Ніжність обмила серце Орисі.
«Нещасна. Куди вона їде?»
Запахи парфумів дихнули на Орисю, передавили горло жалем. Орися взяла ятрівку за руку, потягнула до себе, очі засльозилися благанням.
– Куди ж ви, Юлю?
– Піду шукати втрачені стежки…
Юля вийшла на піддашшя. Мати, нагнувшись, лущила квасолю, білу хустку її зачорнювало вечір'ям.
– Прощайте, мамо, і простіть… – Юлія підібгала праву ногу і вигнула каблукатий черевичок.
Уляна підвелася різко, лице стужавіло:
– Не буде тобі мого прощення, пойдо німецька, не буде! Ти всі мої жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних східцях, витягає ногу, як із смоли. Пішла двором похилена, чужа, вигнана. За ворітьми озирнулась, махнула на прощання рукою і щезла за осокорами.
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
– За нею ревеш? – гримнула Уляна.
– Бо нещасна вона. Нещасна.
– Нещасні, дочко, сльозами давляться, а не бігають, як сучки, за германськими офіцерами! І щоб я імені її не чула в хаті!
Коли Юля добрела до казино, німецький гарнізон на машинах і фургонах витягувався із Троянівки на схід. Денщики вантажили речі коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ґанку. Побачивши Юлю, насупився і наказав сідати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сіла і усміхнулась. Отто, забачивши посмішку, занепокоївся, відіславши шофера, сів за руль. Денщики розуміюче переглянулись і побажали комендантові успіху.
Отто їхав за колоною кілометрів сорок, аж до охтирських лісів, потім звернув ліворуч і поїхав глухою дорогою понад Ворсклою. Річка була чистою, на її дні лежало небо, і вона промивала у білих хмарах блакитні дороги. Луги відзеленилися, і рижі трави були такі високі, що в них сховалася б людина.
«К чорту війну, к чорту комендатуру, – роздумував Отто. – Я маю під боком красуню, і я хочу пересвідчитися, яких жінок мають російські офіцери. Будемо як Пірам і Тізба. На природі. В джунглях».
Він шугнув машиною у траву і заглушив мотор. Місце, куди вони заїхали, було казковим: дикі лугові верби з дуплами і порохном, що висвічує, луговий острів, пахучий, безлюдний. Коли він глянув на машину, то побачив, що капот увесь усіяний трав'яним насінням.
«Символічно», – засміявся Отто і, розстебнувши мундир та взявшися в боки, довго погойдувався на каблуках. «Отут на лугах можна розвести ферму голландських корів. Добрий випас». Він ще раз засміявся, і риже волосся його сяйнуло самоварним блиском. Він скинув кашкет, відстебнув ремінь із пістолетом, зняв мундир і попросив Юлю, щоб стягла з нього чоботи.
Юля повісила сумочку на руку і білими довгими чистими пальцями взялася за покриті пилюкою каблуки. На каблуках чорними смугами відбилися її пальці. Він дав їй мило і наказав, щоб вона пішла до річки. Юля повернулася назад весела і чиста. Волосся на голові підв'язала хустинкою. Він, в одних трусах, лежав на пледі під вербою. Забачивши Юлю, схопився, простяг волохаті ручища. Вона засміялася, відбігла і, присівши в траву, майнула чорними рукавами плаття. Коли випросталася – він завмер. Надколінні м'язи затанцювали. Юля скинула косинку, зав'язала очі і, простягнувши руки, весь час сміючись, намагалася вловити його, і хоч не бачила, де він є, зате чула, звідки несе солодкувато-нудотним духом, від якого в неї крутилася голова.
Він сміявся і вивертався від неї, але вона все ж таки вхопила його і жигонула тілом. Він озвірів. Юля ледве вирвалася. Вона відбігла, зняла із себе косинку і показала, що хоче зав'язати йому очі, щоб він спіймав її.
Отто закивав головою, що згоден. Юля туго і ретельно зав'язала очі і весь час дивилася, як на шиї пухне, пульсуючи, жила. Відійшла на п'ять кроків, зупинилася. Надколінні м'язи у нього танцювали ще швидше, і жила ривками бухала на шиї.