Зотич почекав, доки той підійде, і запропонував сісти на коня. Трудармієць схопився за стремено, а видертися не міг. Зотич допоміг йому сісти і віддав свої рукавиці.
– От спасибі тобі, Зотич, а то зовсім я підбився, – подякував трудармієць. – А чи скоро хутір?
– Скоро. Я вже послав уперед Перехльостіна, – відповів Зотич і прислухався: попереду колони почувся гамір і далекий крик. Зотич здогадався, що то їде Перехльостін.
І справді, через кілька хвилин поміж людьми показався вершник, що їхав легкою риссю. Коня не видно, тільки вершника, що ніби летів у повітрі понад головами людей. Перехльостін появився як із чорної річки, доповів, не злазячи з коня:
– За двісті метрів хутір. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалії! Там для вас уже пельмені наварено!
Зотич скривився і нічого не сказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед і вводив колону в хутір.
Люди, почувши житло, пришвидшили крок, задні наздоганяли передніх.
– Чайку б оце гаряченького, – бідкався хтось, гребучись снігом.
– Може б, тобі свинячої кишки з гречкою?
– Та вже ж пустять перегрітися, не дадуть же загибати на морозі.
– А мене господиня щодня пареним молоком напувала… Хороша була, дай їй Боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, і досі торба пахне.
– З нюху не буде духу.
– По буханці б оце на брата.
– А моя ще до війни кожного ранку грінки на свинячому смальці смажила.
– От я тобі кулаком під дихало змажу, щоб ти не патякав своїм дурним язиком, – насварився хтось із гурту, судорожно ковтаючи липучу слину.
Розмови затихли. Люди пішли веселіше. Зробилося затишніше, – увійшли в хутір. Над головами людей у морозному повітрі завалувала пара.
Зачувши чужинців, загавкали собаки, хтось заскрипів хвірткою, затріщав тином, виламуючи патерицю від озвірілих псів. Хутірська вулиця пустельна. На білому снігу – темні тіні від хат, парканів і тинів, подекуди ще топилося, несло кізяковим димом, нагадувало про тепло, затишок, свіжу смачну вечерю.
В першім ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрі піджаку і обмотаних ганчір'ям чоботях, виваливши з-під військового кашкета засніжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у своїй чумацькій шапурині витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами.
– Тимко. Ти б їв оце солоний кавун?
Тимко, не відповідаючи на жарт товариша, зачепив жменю снігу і став відтирати вуха.
«Що вони там розкомандировуються, як на волах. Скапіти можна, доки тепла діждешся», – гнівно подумав він, дибаючи за колоною, що повільно розтікалася по хутірській вулиці. Чорні овечі гурти шарахкалися від двору до двору; вищав сніг, скрипіли ворота, казилися пси, хряпотіли засувами і гасили світло господарі, а нічліжани гуркали у двері, скімотіли попід вікнами:
– Душа з тілом розлучається, пустіть хоч у сіни.
Більшість пускали, світили світло, гріли людей. Вносили з повіток солому, від якої бив морозний спирт, слали нещасним, чорним від холоду людям постіль. А траплялися й такі, особливо жінки, що на всі стуки та гуркоти мовчали придорожнім каменем, а коли їм уже занадто допікали, вривалися у сіни у валянках босоніж, з донською шубою наопашки і тягнули, як сліпий скрипаль на одній струні:
– Я жінка одинока, козак на війні, хто за мене заступиться?
– Та що ми тобі зробимо?
– А бог знає. Може, й зґвалтуєте, а в мене троє дітей.
– Язик тобі повертається, відьмо богучарська, отаке, патякати? Тут від холоду «мамо» не скажеш, а їй бісики сняться. Тьху на тебе!
Тимко із Марком обникали весь хутір, але квартири не знайшли. Потім вони зустріли закутаного в башлик козака, що повертався з району, чи що, і той, зупинивши засапаного, вкритого інеєм коня, дмухнув з-під башлика парою, як з труби:
– А ви хто такі будете? Вакуїровані?
– Ми із трудармії.
– Щось не чув про таку.
– Ми ті, що окопи копаємо, – пояснив Марко.
– А-а. Розчовпав. Тоді ви ось що, братчики, зверніть праворуч, перелізьте через яр і гребіться на нижній кінець хутора. Місце там глухе, туди рідко хто заходить.
Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав пліттю козак. Спочатку йшли вірно, по втоптаній у снігу стежині, але потім Марко щось наплутав, мелькнув чорною шапкою і зник під снігом. Тимко ступив крок і побачив, як глибоко в яр котився чорний дивний клубок. Яру не можна було обійти, все рівно треба перебратися, і Тимко, не задумуючись, плигнув униз. Марко торохтів котелком, обтрушувався:
– Оце вскочили ми з тобою в скотомогильник, а як виберемося? Той козак нарочито нас сюди направив. На вірну гибель. Глянь угору, це ж не яр, а колодязь, – показав Марко на круті, майже прямовисні стіни.