Гомін бою затихав, віддаляючись за Данелевські горби, огортався синьою млою, пропадав. Над лугами стало тихо, від синього громаддя страшно і сумно. Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок, – то співала дівчина-полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки:
Виводила вона тоненьким голосочком пісню про сестер, і в грудях щось рвалося у неї, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга за рідним краєм підсікала голос, чи, може, в дівчинки не вистачало духу на таку пісню, чи горе та поневір'я по чужих краях скапувало сльозами по блідому личку і гасило ту пісню, – хто знає, хто скаже, але дівчисько бралося і знову натужки тягнуло і тягнуло, тримало в устах, як свіжу суницю, пісню своїх предків, тягло з неї до серця просочену кров'ю червону ниточку.
А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на синє громаддя хмар суворим ханським поглядом, і ввижалося йому, що то вже не хмари, а сині темні гори, і там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тій долині ходить голубка і завмирає з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клуні, сиза, із райдужними розводами на волі, з малиновими лапками і гостреньким дзьобиком. Ходить і ходить, нахиля голівку то ліворуч, то праворуч, – то вона завмирає від жалю. І топиться, як віск, від тієї пісні суворе серце жорстокого хана, і він уже не може слухати далі тоненького голосочка дівчинки і, розшукавши її в траві, хапає за косу.
– Ти чого співаєш? – хмурить він брови і заносить угору шаблю. – Хочеш, щоб я тобі голову одрубав?
Дівчинка морщиться від болю, наставляє на Тимка благальні очі, і в них полощеться страх. Тетерина Орися! Він так і здогадувався. Це ота тонкошия і витрішкувата Орися, що в очах льон цвіте, а в губах черешнева ягідка грає, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорній руці хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан має право рубати своїх бранок. «Зараз поставлю їй рубець на шиї, отоді й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, які вона ще тримає в пеленці, загорнувши їх у фартушок та притиснувши до животика».
– Пусти мене, – просить Орися.
– А чого співаєш? Он мої татари кров'ю обливаються.
– Бо я голубка.
– От і дурна. Хіба люди голубками бувають?
– Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола під вербами говорив Прокоповій Насті: «Ти моя голубка».
З Тимкової долоні вислизнула коса, і він опустив дерев'яну шаблю.
– Давай сюди суниці.
Вона тріпнула кіскою, встала із пом'ятої трави і, все так же притискаючи до животика пеленку з суницями і все ще боячись його, трохи відсторонилася. Колінця її були обзеленені травою.
– На, – несміло сказала вона і розкрила пелену.
Тимко вигріб ягоди в кашкет, пропік дівчину ханським поглядом. Вона із страху заблимала віями, на випнутих губах червонів сік ягід. Потім зітхнула і сказала, усміхнувшись:
– Бери. Я собі ще нашукаю. – (В неї випав передній зубик, і вона трішки шепелявила.) Шийка в неї була тоненька, так що через платтячко проступали хребці, і коли вона нахилялася, щоб знову збирати ягідки, то спинка вигнулася, як латачок на воді, і вся вона, довгошия, руката і препоганюща, викликала в Тимка злість.
Він стрибнув до неї і потяг до копички сіна, кинув на м'яке стеливо і висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розуміючи, що від неї хотять, беззвучно ворушила губами, і в її очах було півнеба. Вона дивилася на нього секунду-дві, і губи її, висохлі на вітрі, потріскалися, тому їй було боляче посміхатися, але вона усміхалась. Тимко ненавидів її очі, а усмішка її зовсім збісила його:
– Он тобі кобила зуб вибила.
Вона прикрила губкою щербинку, але не зводила очей з нього.
– Ну, чого витріщилась? Хочеш ханшею бути?
– А ти?!
– Я піду в козаки.
– І я з тобою…
– Ха-ха, який же з баби козак! Ні, ти сиди на копиці і будь бранкою, а я прийду з військом і визволю тебе з неволі.
Вона мовчки кивнула головою, зручніше вмостилася на копичці. Він вихопив із-за паска свою шаблю і з кипучою кров'ю, що садила в серце, побіг на зелені горби, де клекотів бій і вже не вистачало суниць, щоб замазувати рани. Озирнувся на бігу і побачив її страдницьку усмішку і простягнуті до нього руки, стис шаблю і вже не озирався…