…Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у сніг. Дрібні іскри бризнули врізнобіч, згасли. Темне громаддя хмар стояло непорушно по цю сторону, риб’ячою лускою іскрилися сніги, а там, за обріями, за тією чорною млою, що там? Тимко, похрупуючи чобітьми по снігу, зійшов із ґанку і став під тополею. Вона була гінка, висока, в блискучих голках інею. Він обняв її, приголубився гарячою головою до стовбура, від якого віяло морозяним духом і далеким, ледь вловимим запахом хмільної запари; він водив щокою по холодній корі, шепотів:
І, якось згорбившись, почвалав до хати.
– Де ти пропадав? – блаженним після доброї вечері голосом запитав Марко, що вже лежав на полатях, сонно жмурячись. – Виходив кликати тебе на вечерю, а ти закляк – і ні слова. Чи не з відьмами радився, як швидше війну закінчити? А мене козачка вже й покупала, й переодягла. Дивися. – Марко звівся на полатях, віддудурив на животі білу сорочку, в яку улізло б ще два Марка. – І підштаники дала. Я тобі скажу точно, що козачина в неї був при здоров’ї.
Тимко мовчки сів до столу і заходився вечеряти. Пісний з квасолею гарячий борщ і добрий шматок баранини ум’яв швидко. Витерши губи рукавом, потягся до кисета, але в цей час увійшла в горницю Анюта і потягла купатися. Тимко вперся в поріг, сяйнув клавішним перламутром зубів. Та вона все ж таки перетягла його через поріг і, не соромлячись, стала стягати з нього верхню і нижню сорочку. Він був зависокий для неї, і вона, сміючись, схопила його за шию, зігнула. Він мотнув головою, як норовистий кінь в хомуті, і обидві сорочки залишилися в її руках. Від них так пахло мужчиною, що вона, коли клала їх під припічок, непомітно притулила до обличчя і кілька разів швидко і злодійкувато нюхнула. Коли вона обернулася, лице її палив сором, але очі… сміялися. Тимко помітив, що вона переодяглася. На ній уже не було кофти і спідниці, а чорне літнє плаття без рукавів з глибоким вирізом на грудях. Воно обліпило її стан, руки були мокрі і сильні, а ноги біліли і пружинились. Вилила чавун гарячої води в ночви. Пара бухнула під стелю. Теплий туман затопив кімнату, світло від лампи пожовкло. Анютка виринула з того туману, пахуча і тепла.
– Наклонись над корытом, мыть буду.
Тимко сперся чорними руками об табуретку, всунув голову в ночви.
– Как тебя зовут? – запитала вона, намилюючи чуба.
– Тимко, – прогув наш купальник, як із глибокої бочки.
– Тимофей, что ль? Моего тоже звали Тимофей. Какое совпадение. – Вона засміялася тихо, ніби присоромлена, і сміх її раптово обірвався десь глибоко в грудях. – Он очень любил, когда я его обмывала. Он у меня был сильный, но послушный, как ребенок.
Анютка посміхнулася, і по цьому сміхові видно було, що вона пригадала щось інтимне з їхнього життя.
– Бывало, выкупаю, отведу в кровать, уложу, простынями обмотаю, он у меня так и лежит, как дитя. А я, бывало, сяду возле него и глажу по волосам. Только у него волосы были мягкие, тонкие, как паутинка, бывало, пальчики свои как запутаю – вытащить не могу. А еще любил он после купанья узвар пить. Зачерпну ему кружку холодненького, уж он-то ласует, уж он присмакивает – дите, да и только. А ты не из цыган будешь?
– З чого ти взяла? – плювався мильною піною Тимко.
– Больно у тебя волос жесткий. Так мылом и стреляет.
Вона перестала мити і всунула голову в ночви до Тимка.
– Подвинься, мыло в глаза попало. Ух, как щемит, – вискнула вона по-дитячому і зачерпнула жменею воду. Тимко стояв, не міняючи пози, і відчував, що разом із парою на нього віє щось гаряче – її дихання.
– Фу, было совсем глаза выело. А тебе глазки не щиплет? Может, тебе холодной водичкой прохлюпнуть?
– Не треба.
Вона підійшла до нього збоку і намиленим прядив'яним віхтем стала натирати спину. Вона дихала швидше і швидше йому в шию, її груди пахли динями і товкли його в бік. У Тимка занило в горлі.
– Ну, ти вже скоро?
– Чего? – не розчула вона і нахилилася до нього ближче.
– Кінчай, кажу.
– Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко – и лады. Ух, какой ты мускулистый, скольжу, будто по камням. А тело – чисто дуб. Темное-претемное. Ей-богу, ты, наверное, из цыган, только не признаешься. Ну, вот и все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а ты вторую половину сам дополощи. Иль помочь?
Тимко провів мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очі дихнули грозовою ніччю:
– Ти що? Ти…
– А что? Ничего!
Граючи бровами, вона підійшла до нього зовсім близько, поклала йому на темні груди дві білі долоньки-лілеї, розкрила в усмішці мокрі губи.