– Тээксс. А теперь, касатушка, высуши глаза. С твоей и его судьбой гуторить будем. Сказываешь, он червонных мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького.
Тінь на ширмі швидко заворушила руками, засміялася, і сміх був лагідний і короткий. Тимко здивовано звів на переніссі брові: він уже десь чув цей сміх. Так це ж Коростильов! їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!
Тінь Коростильова знову заворушилася. Це він розкладав карти на столі.
– Песками горючими, лесами дремучими, огнем и водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная ты моя красавица, и кровь будет по его следу, и страсти, и вихри, и такое выпадает, что и рану получит или повреждение какое.
Анютка схлипнула, приклала долоні до очей і так застигла.
– И такое показывает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовый король. Видишь, рядышком падает. И будет больно уважать и любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку и выложит ему на ладошки. Выпадает – раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый да шутник, твой Тимошка.
– Уж и не говорите, добрый человек, – ще дужче розплакалась Анютка. – Дома был, все песни играл. Загрущу, бывало, а он меня туточка сразу и развеселит, – вже зовсім розревлася Анютка.
– А по тебе он тоскует дюже.
– Не забыл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет?
– А так, что даже и ночами не спит, – зараз же вийшов із тяжкого становища Коростильов. – Все об доме, о твоей любви в помыслах. А это что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы.
Жіноча тінь на ширмі стрепенулася.
– Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты и вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому.
– Ой, добрый человек, ой, что ты, – схопилася Анютка, і голос її затремтів від щастя, і за ширмою зробилося світліше.
– И возвернется он к тебе живой, здоровый, при наградах придет и большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, – інтимно понизив голос ворожбит. – Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показывает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась?
Анютина тінь кивнула головою.
– Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу.
– Уж истинно, как по книге читаете, – весело щебетнула Анютка і заметушилась по хаті. – Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же такое придумать? Да сидите, чего же вы встали?
– Служба. На работу нада иттить.
– Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши есть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже есть два постояльца, а вы третий. Все веселей. А комнаты у нас просторные, не стемните.
– Вот это, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, и я доволен.
– Так проходите в горницу, проходите.
Анютка повела ще одного постояльця у світлицю, і крізь двері, які вона забула зачинити, долинув хрипкий зі сну Марків голос.
– Що? Хто вам сказав, що в нашій артілі тракторів не було? – закричав він на всю хату, розмовляючи із трохи глухеньким господарем. – То, може, у вас не було, а в нас…
Двері зачинилися, голоси затихли.
– А ті про своє ріжуться, – засміявся Тимко і зіскочив з ліжка. – От і розбери. Одні плачуть, другі скачуть.
Він був виспаний, здоровий і сильний, тіло переливалося мускулами. У вікно билися синиці, і зимовий ранок виблискував на снігах. Ніч! То була казка, біля нього сиділа жінка, доброту якої не можна виміряти словами. Тепер настав день – і йому треба йти до злодюг, шахраїв, нікчем, терпіти їхні кпини і неподобства, кидати все найкраще і ставати поряд з хамством і злом.
Біля ліжка на стільці висіла випрана, випрасувана гімнастерка, ще його, домашня, яку він узяв з Троянівки, сині козацькі з лампасами шаровари, білі вовняні шкарпетки. Тут же стояли старенькі, добре підшиті валянки і лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.
«Анютка не спала всю ніч. І все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?» Похмурнів, одягся і пішов у світлицю.
Після сніданку хлопці пішли на роботу. Ранок був ясний і морозний, сахарний сніг рипів під ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, білизна в снігових іскрах; не в одному дворі цієї ночі прали жінки. Топилося майже у всіх хатах, і бузкова тінь від димів слалася снігами.