«Вжи-вжи, вжи-вжи», – скрипіло під людськими кроками, і пара валувала з ротів, як з паровозних труб.
З кожного двора виходив маленький гурт з кирками, сокирами, ломами, лопатами і прямував униз до Дону. Марко теревенив і розпатякував цілу дорогу. А що йому теперичка? Під свитиною ватяна кацавейка, чоботи добрячими ганчірками пообмотувані. Втеплився, хоч на всю зиму.
– Наївся, аж ноги гнуться. Не знаю, як і лопату держатиму, – вижмурювався він на сніги.
А Тимком ніяк не міг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красується у козацьких шароварах, ще й з лампасами.
– Хоч у персицьку армію пиши.
– Чого саме в персицьку?
– Ну, а в яку ж іще? – визвірився він на Тимка. – У білогвардєйську? Так її ж немає, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону армію ніхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. І попадешся ти властям на око – обірвуть вони тобі оті штани до очкура, в одних підштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобі, як другові, позичу, та хутенько поспорюй їх до лихої мами.
– Ах ты ж, птичкино гнездышко, – тоненько сміявся Коростильов, виблискуючи жовтими крагами.
Тимко мовчки порипував валянками по снігу. Заяча шапка його вкрилася інеєм, лице рум'янилося. Він був зайнятий своїми думками і навіть не чув, про що балян-драсить Марко.
Вийшли на Дон. По всьому березі стояли люди і довбали мерзлу землю. Тимко зайняв свою ділянку поряд з Коростильовим та Марком і також почав довбати. Кайло вкрилося туманом, і холодну дерев'яну ручку було чути навіть крізь рукавиці. Земля була мерзла і тверда, як бетон. Відбиті грудочки відлітали з фуркотом, як уламки гранати. Тимко довбав довго, щоб зігрітися, але руки його клякли, і він час від часу хукав на них, щоб напоїти теплом. По всій лінії бухали кирки, кайла, ломи і ворушилися люди – чорні, незграбні, з довгими тінями на снігу. Подекуди вже палили вогнища з сухого бур'яну, біля них грілися трудармійці.
– А что, и нам можно огонечек? – сказав Коростильов і, кинувши кайло, пішов збирати сухий бур'ян, прихопивши із собою Марка.
Тимко гатив кайлом з годину і вирубав дірочку, яку можна було закрити шапкою. Хлопців довго не було, і він, розігнувши спину та приклавши до очей руку, жмурячись від яскравого, сліпучого блиску, довго шукав їх поглядом. Нарешті побачив унизу дві маленькі постаті, що дерлися косогором, з оберемками бур'яну. Тимко дивився на них згори, і Коростильов здавався зовсім дрібнюсіньким і якимось плескуватим. Із червоних кущів красноталю виїхав Хлястик на коні, махнув рукою і щось закричав. Зараз же до нього побігли трудармійці і обступили.
«Що це вони там? Напевно, зведення з фронту».
Тимко кинув кайло і, швидко ступаючи, майже бігцем подався до гурту. Але тільки він підбіг з гони, як натовп розвалився, люди розійшлися по роботах.
«Мабуть, нічого особливого», – подумав він, і щось боляче, тупо кусонуло його за серце. Він повернув назад, взяв кайло і зачав довбати.
Коростильов і Марко теж відділилися від людського гурту і подерлися косогором. Вони не вгадали, де їхнє місце, і пішли не туди. Тимко свиснув і помахав їм шапкою. Марко пішов першим, Коростильов грібся за ним. Коли вони підійшли ближче, Тимко помітив на обличчі Коростильова тиху радість, ніби він тільки-но зустрівся із добрим приятелем, якого давно не бачив. Поклавши оберемок бур'яну на сніг, він зняв із качанкуватої голови шапку, дбайливо струсив її од бур'яну і колючок, усміхнувся аж до вух, оголивши червоні ясна.
– Наши немца от Москвы поперли…
– Невже?! – задихнувся Тимко.
– Хошь и у Марка спроси. Только что Хлястик из газеты вычитывал.
Тимко глибше насунув шапку на голову, схопив Коростильова, як дитину, на руки і почав кружляти його навколо себе, аж у того вітер свистів у вухах.
– Ды пусти. Ды задушишь, домовой, – тоненько повискував Коростильов, дриґаючи личаками, на які налип сніг.
– Розкладай вогонь, – весело потер руками Тимко. Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі, рухи стали поривчастими і безладними. – Ну! – підморгнув він Коростильову.
– Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут и морозец прихватывает. Ась? – змовницьки, весело підморгнув Коростильов.
Марко бив кайлом сухі пеньки і кидав їх на вогнище.
– Mo, воно, як на таке повернуло, то скоро й війні кінець? Тоді до чортинячої матері кирку в кущі, а самому на Троянівку…
– Не поспішай. Ще й тобі з носа червону юшечку видавлять, – ошкірився Тимко. – Ти думаєш, так і відсидишся отут з кайлом у руках?