Тили відстали, кухонь не було, і бійці харчувалися мізерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивізію явно ограбували за наказом штабу фронту: в них відібрали харчові лишки і передали сусідній третій армії. Інтенданти, що з великими труднощами робили запаси, відкривали тепер свої склади і плювалися вслід грузовим машинам, що, навантажені до самих бортів сухарями, відрулювали від подовбаних бомбами платформ.
Напівголодна дивізія все ж таки рухалася до свого місця призначення і вже була від нього не так далеко, як в дорозі її наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змінити напрямок, і вона повернула на південь і почала розташовуватись на вихідних позиціях: район – східна околиця Переходовця і залізниця на північний схід від Пено.
На світанку дев'ятого січня о десятій годині тридцять хвилин почалася артилерійська канонада і тривала дві години. Після неї дивізія розгорнула наступ, брьохаючись по коліна в снігу, і вела бій до вечора.
Два батальйони Н-ського полка проникли на східну околицю Пено, але закріпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тільки підтягнувши артилерію, нашим військам вдалося розгорнути успішний наступ уже аж на другий день і захопити Пено, оточивши його з усіх боків. Кавалерійська дивізія СС «Мертва голова» бігла із Пено найпрудкіше, і по снігах густо чорніли трупи німецьких солдат, уже частково занесених снігом і заморожених на камінь, та кінські туші із задертими догори підковами.
Німецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонів, з відмороженим обличчям і носом, в мундирі, але вже без хрестів, мерзлякувато гнувся біля жарко натопленої російської печі перед нашими штабістами і, ляскаючи себе шкіряними рукавичками по стегні, говорив те, що в його становищі було найсмішнішим, – він дивувався:
– Німецький солдат не можна єст кілометр-кілометр, – і при цьому він прикладав лікті до тулуба і робив біг на місці, даючи цим зрозуміти, що німецький солдат не має права тікати з поля бою. Потім морщив лоб і знизував плечима: – Ошень інтересно.
Наші штабісти ніяк не могли добитися від нього, що саме йому «ошень інтересно», і, допитавши, відправили в тил. Цій нагоді він, мабуть, був радий, бо хотів подарувати командиру полка свій фамільний портсигар, але той гидливо відсунув його ліктем і сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта немає особливо «ошень інтересно», оскільки наші війська тільки розгортають наступ, а от коли вони попруть їхній вермахт аж у Німеччину, отоді буде найцікавіше.
– О, найн, – замотав головою Краузе і усміхнувся, показуючи ідеально відчищені зуби. – Це ніколи не биват.
Полковник не став переконувати.
– Що ж, поживемо – побачимо, – сказав він і махнув рукою, щоб полоненого вивели.
Два бійці-конвоїри зробили «єсть» і випровадили полоненого з хати. Вони вели його мовчки, насупившись, доки не відійшли від штабної хати. Один з них, саженного росту сибіряк-вусач, обернувся і, перегородивши багнетом дорогу полоненому, вп'явся очищами в німця і кинув головою в той бік, звідкіля докочувався гарматний гул:
– Слышишь, наши «катюши» играют? Это наши ваших прут.
Бачачи, що німець його не розуміє, боєць додав:
– Русский солдат немецкого солдата, – і тикнув з розгону в повітря так, як би ударив когось під зад.
Німець зрозумів і рішуче закрутив головою. Боєць відскочив назад, лице його зробилось лютим:
– А вот жигону раз – и кишки вон. Еще головою мотает, сволочь!
Німець зблід і вирячив очі, його білі пальці, що тримали полу шинелі, здригнули, і він щось викрикнув по-німецьки, простяг праву руку з перснем, ніби заслоняючись від удару. Боєць, ще більше розлютившись, відскочив убік і дав йому дорогу.
– Иди уж! – крикнув він і вдарив його під бік прикладом.
Німець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по коліна, а шинеля волочилася по снігу.
Конвоїр сердито сплюнув.
– Шлепнуть бы его вон там, под сосенками, – и конец. А то поди ты какой важный, еще води его по нашей землице.
– Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не слыхал? – нехотя обізвався його товариш.
– Попался бы ты ему – он бы с тебя ремешки накроил!
– Уж это точно, – погодився другий конвоїр.
Вони замовкли і повели далі полоненого по білій сніговій пустелі.
Тимка і Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони їхали, а залишили в резервних частинах, які, одначе, були розташовані недалеко від фронту. З тиждень вони вчилися військової справи. Часто після занять Марко, зазираючи товаришеві в очі, запитував: