Одного разу він привів пару коней і проміняв старшині другого батальйону за теплі шапки і рукавиці, ще в додачу взяв півбарана і зробив із нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось, що коні крадені в сусідньому полку. Приїжджали бійці із господарського взводу з багнетами на ремінних поясах, обіцяли безпремінно вирізати Абдулаєву на обох половинках по кінській морді, щоб не міг більше сідати на чужих коней. Та поїхали ні з чим.
Часто Абдулаєва старшини брали в помічники, коли їхали на полкові склади одержувати харчі для бійців. Тоді обов’язково в старшинських мішках виявлялося продуктів трохи більше, ніж належало, а на складах менше, і була така думка, щоб Абдулаєва взагалі перевести в роту постачання. Але він від цього рішуче відмовився, бо його місце в бойовій роті, а що коли треба щось зробити для постачання, то він все зробить в порядку шефства. На цьому і погодилися.
П’ятим у ряду йшов Громов, хитрий і лінивий. Коли стояли в резерві, він майже ніколи не вилазив із нарядів, і в нього вічно було щось відірване: ґудзик від шинелі або хлястик чи підошва від чобота. Одного разу у нього побачили відірване від шапки вухо, і він перед бійцями, перед старшиною присягся, що то йому відкусив ротний кінь. Виявилося, що це брехня, він зробив це навмисно, щоб одержати наряд, бо в наряді було краще, ніж вчитися на холодному плацу військовим вправам. У бою за ним не слідкували. Ішли в атаку – і він ішов. До кінця бою його ніхто не бачив, а коли закінчувався бій, то з'являвся Громов. Диски від автомата розстріляні. Він тяжко дихав і показував прострілену шинель. Майже завжди мовчав і ні з ким не дружив, хоч не можна сказати, що був одинаком. Часто бувало, що він розшнуровував свій кисет і роздавав бійцям махорку. І ще помічалася за ним риса: в тилу він був похмурим і неговірким, коли ж наближався до фронту, – робився балакучим і весь час посміхався, ніби йшов не на смертельну колотнечу, а до улюбленої тещі в гості. Можливо, так проявлялися в ньому збудженість і хвилювання.
Попереду брьохався командир роти Моргунов. Поміж сірими шинелями виразно білів його кожушок. Він був зовсім молодий, жалісний до бійців і соромливий, як десятикласниця. В роті ніхто не знав, що коли рота збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозі і рукавичок об руці – все на нього було завелике. Тоді знайшли вихід: полкова медсестра передала йому малюпусінькі валяночки і рукавички, і вони згодилися для Моргунова. Він ніколи не лаявся грубою фронтовою лайкою і червонів, коли при ньому лаявся хтось інший. Говорили, що він син відомого сибірського професора.
Лейтенант ніколи не розповідав про свої бойові подвиги, хоч усі бачили на його грудях два бойові ордени і помічали, що він трішки прикульгує на ліву ногу. Помітили ще одне – він майже не посміхається при бійцях і зовсім не усміхається при жінках: він хотів здаватися більш серйозним, ніж був насправді.
Бійці його дуже любили, бо він ними дорожив і відстоював їх перед вищим командуванням так гостро і принципово, що іноді накликав на себе немилість. Він, бачите, розробив свій особливий план занять із ротою і свою систему, що не була погоджена і затверджена вищим штабом. Система ця полягала в тому, що Моргунов майже цілковито відкинув «ать-два», тобто стройові заняття і «коротким коли» чи «длинным коли», а весь час учив бійців, як поводити себе в бойовій обстановці. Він бачив на фронті, що більшість людей гинуть тому, що не можуть використати місцевості для свого захисту і для наступу, не знають взаємодії родів військ, бояться ближніх боїв, авіації і танків, і він робив усе для того, щоб піхотинець був царем бойового поля.
Опівночі бійці відчули, що недалеко фронт. Дорога була запруджена військом, машинами, обозами, обабіч шосе стояли величезні чорні ящики, і коли бійці підійшли ближче, то почули запах бензинового згару і побачили танки. Якийсь танкіст, мабуть, командир, в чорному комбінезоні, говорив комусь півголосом:
– Я не одержував наказу займати цю ділянку. Мені наказали вийти в Селіжари.
– Виконуйте те, що наказую вам я.
– Єсть! По машинах!
Танки зачхали моторами (вони працювали на малім газу) і рушили кудись убік, кидаючи на полкову колону сухий сніговий пил.