Зустрілося кілька саней з пораненими. Хтось із колони запитав:
– Ну, як там справи, братці?
Один поранений, у якого з-під ушанки біліла на голові пов'язка, звівся на лікоть, сказав, пересилюючи біль:
– А от підеш – понюхаєш…
– На лівому фланзі наші прорвали фронт і женуть німця, – обізвався з других саней молодий, веселий голос.
На третіх санях лежало двоє, із головою загорнувшись в шинелі. Третій сидів, розхитуючись і стогнучи. «О-о-ох, о-о-ох!» – вирвалося з його чорного рота і на секунду не затихало. Від поранених несло снарядним димом і запеченою кров'ю.
Полк зупинився в густому лісі. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: «Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?» Але на фронті не пояснюють, а віддають накази, які треба виконувати.
Ще з годину петляв батальйон лісом. Моргунов розташував свою роту на відпочинок, вислав бокові дозори. Людям заборонено курити і розмовляти.
Десь за лісом злітали ракети, і зелені тіні освічували чорні стовбури дерев. Чути було кулеметну стрілянину. Іноді з лунким дзвоном била батарея, і десь далеко-далеко чувся глухий розрив.
Люди сиділи під деревами на снігу. Ніхто не здрімнув, усі відчували, що тут фронт, і були зібрані та насторожені. Абдулаєв ходив із Моргуновим по розташуванню роти, відбирав бійців.
– Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй…
Викликані схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаєва.
Біля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова.
– Беру.
– Я б не радив.
– Нічого. Хай привчається.
Абдулаєв поплескав Тимка по плечу і злегка штовхнув його в бік, де стояли відібрані бійці. Тимко мовчки став біля них, поправив за спиною автомат. Марко підійшов до нього, з плачем у голосі запитав:
– А як же я?
В пітьмі його зіщулена постать була сиротливою і одинокою.
– Частіше землі вклоняйся, – засміявся Тимко.
Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому:
– Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянівці корів, що доля занесе нас аж сюди?
Марко відвернувся в темряву. Він плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв із бокової кишені.
– Візьми, це мені мати на дорогу дала. Свячені кісточки з вишні. Замова від кулі.
– А тобі?
– В мене ще є.
Тимко понюхав три малюсінькі грудочки, поклав у кишеню.
– Беєвою горою пахнуть, – сказав він і посміхнувся.
– Щось ти дуже веселий, Тимку?
– На Масницю уродився, – вишкірився білими зубами Тимко і, потиснувши Маркові руку, побіг до групи, що вилаштовувалась поміж деревами.
Групу вів Абдулаєв. Десять чоловік одягли білі маскхалати.
– Де шалтай-болтай? – насварився на Тимка Абдулаєв.
– Прощався із земляком!
– Одержуй халат.
Крім зброї, яка була у бійців, видали ножі в брезентових чохлах.
«Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо», – подумав Тимко, чіпляючи ножа до пояса.
Моргунов провів їх до узлісся і, зібравши в гурточок, пошепки сказав:
– От так, ребятки, наказано вам привести «язика». Зараз, – він глянув на годинник, – пів на другу. Ви повинні бути тут пів на п'яту… з «язиком». Ясно? Ідіть.
Бійці один за одним вийшли з лісу.
Абдулаєв був старий вовк, він знав – «язика» взяти нелегко.
По рідкій стрілянині він визначив, де розташовані німці, непомітно прослизнув повз них. Попереду було село Стара Торопа, і Абдулаєв розраховував там узяти «язика». Становище було таке, що їхній батальйон, як розказав їм перед виходом на завдання Моргунов, вийшов німцям у тил, отже, тільки на східній околиці Старої Торопи був німецький фронт, і там чулася млява стрілянина, видно, заради охорони.
Хлопці вийшли до села з заходу, так що тепер їм не було чого боятись, хоча, звичайно, треба бути насторожі. Погода була не розвідницька: місячна. Тіні на снігу – в райдужних кантах. Проскочили білу пустелю. В улоговині зупинилися. За горбом – Стара Торопа. Вони стояли внизу і радились. Угорі ходив вітер і здмухував сніг на халати.
Абдулаєв глянув на годинник. Вони були в дорозі вже сорок хвилин. Розбившись на дві групи, розійшлися, тримаючи, одначе, певну віддаль, щоб не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали у сніг.
Тиша. Чути, як з-під лиж з шурхотом сиплеться сніг. На білому сніговинні чорніють хати, віє згарищем. Хлопці повзуть, перелазять через загорожу, завмирають на чиємусь городі.
Абдулаєв, Митяй і Тимко повзуть далі. Абдулаєв нюхом чує, що в хаті хтось є. Робить кілька стрибків і причаюється біля хліва білим привидом. У дворі стоїть підвода. Прикриті попонами, тиснуться коні. Вони вже вчули чужинців, щулять вуха, сторожко витягують шиї. Від них тягне кізяком, сечею і нудливим духом чужого майна.