Абдулаєв дає знак, і Митяй з Тимком прискакують до нього.
– Тут хтось є, – ворушить губами сержант і показує на хату. Раптом він застигає і дає знак «увага». По вулиці чути скрип людських кроків.
Сільською вулицею крокують двоє з карабінами за плечима. Двоє! Взяти не можна. Хтось із них обов'язково вистрелить або закричить.
«У-у, ішаки!» – лається Абдулаєв і проводить їх злющим поглядом.
Розвідники стоять, вичікуючи на здобич, але звірина не йде. Тоді Абдулаєв забирає Митяя і рухається до сусіднього двору. Тимкові наказує стояти під хлівом, спостерігати за хатою.
– Бачиш, – показує Абдулаєв на воза і коней посеред подвір'я. – Фріци тут є. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвір.
Тимко щільніше тулиться до стіни і наводить очі на двері. Він стоїть довго, мерзнуть ноги і руки, смертельно хочеться закурити.
Знову повз двір проходять вартові. Він бачить блиск місяця на багнетах і чує їх тиху розмову. Ось один з них зупинився, блиснув запальничкою, прикурив. На Тимка війнуло запашним димком. Вони стояли від нього в кількох метрах, і йому здавалося, що вони його бачать. Тимка давить під ложечкою, він перестає дихати, кам'яніє. Німці простують далі, несучи на багнетах іскри місяця. Тимко тре рукавичкою зліплені морозом вії. Раптом тихо іржуть коні, двері відчиняються і з хати виходить німець. Він стоїть секунду-дві, ніби прислухається до чогось, потім розстібує шинелю і сюркотить у сніг. Тимко вискакує із-за хліва і шепоче:
– Хенде гох!
Німець підіймає руки, а спритним ударом ноги вибиває автомат з рук Тимка, хапає за горло і кидає в сніг. Тимко б'є німця коліном під дихало. Німець летить у сніг. Тимко насідає зверху і чує, як щось важко б'є його по голові. «Пропав!» – шепоче його гаснуча свідомість…
– Ти можеш іти? – питає його хтось, тяжко сопучи.
– Можу! – шепоче.
Мороз повертає сили, Тимко біжить. В улоговину котиться, як груша. Рот забитий снігом, у носі сніг, у вухах сніг. Тимко підіймається на ноги і бачить перед собою всіх розвідників. Вони тривожно метушаться: в'яжуть того самого німця, з яким борюкався Тимко. Абдулаєв суворий і стривожений.
– Ошень харош, харош! Пошли, ребята, – підганяє він розвідників. Вони стають на лижі і прудко тягнуть німця по снігу.
Абдулаєв підходить до Тимка. Тепер усе добре, «язика» потягли, до світанку далеко, мимо батарей проскочать. В селі стрілянина і тривога, одна за одною злітають ракети. Голубі виблиски біжать по снігах.
– Завыли, шакалы, – киває Абдулаєв у той бік, звідки чується стрілянина, і сміється. – Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий.
– Як же воно вийшло? – питає Тимко.
– Потом, – сміється Абдулаєв і пришвидшує крок. – Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада.
У повітрі наростаючий свист снаряда.
– Ложись, – шепче Абдулаєв, і вони з Тимком падають у сніг. Їх обдає гарячими газами. Вгорі фуркотять уламки, один із них падає зовсім близько, і чути, як він шипить у снігу, вичахаючи.
– Наши стрелял, фрицов батареи искал, – пояснює Абдулаєв, вони знову біжать до лісу, який уже недалеко.
Під самим лісом їх наздогнало кілька мін: дві вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лісі. Вибух був гучний і тріскучий.
– Это фриц. Из Торопы бросал, – і Абдулаєв вилаявся по-своєму.
Потім, коли вони зайшли поміж дерев, він сказав:
– Ты хароший человек, смелый, а фрица не можешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить «руки вверх». Я слышал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить и тихо, спокойно. Понял?
Тимко кивнув головою і міцно зав’язав шворочки від шапки, щоб не так густо ішла кров.
Коли увійшли в розташування батальйону, досвідчений Абдулаєв відчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав їх і весь час прислухався до вибухів.
– Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада?
– А може, ви німці?
– Какой немцы? Пустая твоя галава, – вилаявся Абдулаєв. Мимо пробігли санітари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдулаєву:
– Один взвод міною накрило.
Тимко не став чекати, пішов шукати санітарів. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся і змазали йодом.
– Нічого страшного, – сказав один з них, – черепок цілий, – і навернув Тимкові на голові білу чалму. Шапка не налазила, і Тимко, засунувши її під халат, пішов розшукувати Марка.
В роті Тимка зустріли приязно.