Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пункті дивізії був поранений ще один воїн: командуючий армією генерал-лейтенант Овчаренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лікар нашвидку поров синю штанину, кров розводила по ній ще один лампас. Генерал задихався від болю і через кожну хвилину довідувався у молодшого ад'ютанта, як справи на фронті. Ад'ютант поштиво схилявся над носилками, на яких лежав командуючий, і ввічливо доповідав, що наші просуваються, що лижники захопили станцію і перерізали єдину дорогу для відступу Торопецькій групі, яка хотіла прорватися на південь. Поступило зведення від четвертого, що взята велика група полонених.
– Хорошо, – сказав командуючий і втомлено схилив на груди голову, ніби збираючись задрімати, але потім відкрив очі і попросив ад'ютанта підійти ближче. Той виструнчився, біленький, як лебідь, у білому кожушку. Командуючий поморщився, по високому чолі проповзла хмурість. Ад'ютант виструнчився ще дужче, і в збентежених очах його завихрилося замішання. «Я ні в чому не почуваюся винним. Я стою по уставу. Накажіть – я все виконаю», – наче говорив його вигляд. Але командуючий морщився і знизу вгору пильно, навіть суворо, дивився на нього. Потім розтяг губи і змішав усмішку з болем:
– І треба ж було налетіти на дурацький осколок, а?
Молоденький ад'ютант опустив очі: він не знав, що сказати. Але той батьківський тон, яким відізвався до нього командуючий, підбадьорив його, і він відважився на жарт:
– Нічого. До перемоги заживе.
– Але її треба робити, – обізвався командуючий. – Передайте наказ: нікому не говорити про моє поранення.
Ад'ютант сказав «єсть» і побіг до рації. Всі, хто оточував генерала, зрозуміли, що він не кине свого поста.
Командуючого поклали на сани, обмостили ногу і в супроводі ад'ютанта, охорони і лікаря повезли на командний пункт армії. Його влаштували так, що він міг напівсидіти, і йому було видно, що робиться навколо.
Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бійці йшли у валянках, теплих шапках і теплих рукавицях. Все це були волжани, уральці, сибіряки. Вони ішли поважно, як на важливу і пильну роботу; обличчя їхні були спокійними і суворими. Деякі бійці жартували, пхаючи один одного в сніг.
На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, і над голубими снігами лунали «частушки-спевушки», «попевочки», веселі, залихвацькі, іноді по-солдатському брутальні, але все це говорило про те, що в бій ішла весела і окрилена першими перемогами армія, і генерал, посмоктуючи «Казбек», пригадував літньо-осінні бої, втомлені обличчя бійців, поранених, закушпелених, злих. Ні! Тепер було зовсім не те! Руський дух не вдалося зломити, і ось він уже ширяє над степом «напевочками» і несе на багнетах сувору кару ворогові. Дивлячись на маршові колони, що, поспішаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захід, на веселих бійців, на ряди автомашин, що підвозили боєприпаси, командуючий розумів, що це успіх, що наступ розгортається і що в такий відповідальний момент він не може покинути фронт.
Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санітарну машину і відправити далі на КП армії. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипів бій і де ще не встигли підібрати поранених і забитих. На дорозі стояла вантажна машина, і звідти чулося два голоси, що сперечалися поміж собою:
– Хіба так кладуть, дурна твоя голова?! – кричав один з них. – Треба так складати, щоб лежали, як сірнички, і тепліше буде! А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити.
– А ти боїшся? – простуджено хрипів другий голос.
– Не боюся, а мені наказано снаряди підвозити, а з цими ви б і самі справилися.
Коли генерал під’їхав ближче, він побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу ніжку, ліниво пересварюючись із двома бійцями, які вкладали на дно кузова наших червоноармійців.