– Ранені? – запитав генерал.
Шофер кинувся, як на пружинах, і від несподіванки вирячив очі. Він не сподівався зустріти генерала так близько біля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до шапки руку, він набрав повні груди сміливості і відрапортував одним духом:
– Похоронна команда займається уборкою трупів!..
Генерал зняв шапку і важко опустив голову у смушевий комір. П’ять пар засніжених підошов із зведеними докупи каблуками лежали на дні кузова. У генерала смикнулася ліва щока і куточки губ. Він одяг шапку і опустив очі. Сани рушили. Ад’ютант бачив, що генерал схвильований, і, щоб хоч чимось втішити його, сказав:
– Товаришу генерал-лейтенант, наші жертви, безсумнівно, менші.
– А ти ходив їх рахувати? – насмішкувато запитав генерал.
– Ні, але… операція так була підготовлена блискучо і наші так несподівано нанесли удар, що мені здається…
– Тобі здається, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди більше, ніж у тих, що обороняються.
Красивий ад’ютант почервонів і замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв німецьку запальничку і усміхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армійська телефоністка. Примруживши очі, дивлячись крізь райдужну щілину, побачив обтягнуту вузенькою спідничкою фігурку, з широким ременем на тоненькій талії.
«Скоріше б у штаб, там веселіше. Але не дай Бог кому такого генерала, як у мене. Сам не знає спокою і другим не дає. Замість того щоб керувати із свого штабу, він лізе у саму гущу бою. І ось наслідок – сидить із перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти із складу чисту білизну і ввечері до Ліночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж може бути так, що цюкне малесенький осколок і «Милая, серцем моим не согретая, песня моя осталась недопетая», і навіть у нових теплих валянках мало приємності лежати на холодному днищі кузова машини», – разом із димом випахкував свої думки дженджуристий ад’ютант.
Про його поведінку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельність. Ад’ютант мав феноменальну пам’ять і виключну хоробрість. Генералу подобалась його витонченість, і такт, і навіть його романтично-донжуанська душа. Поки що він за все йому пробачав, і стосунки між ними були якнайкращі, хоча ад’ютант знав, що хай тільки трапиться щось недобре, хай він порушить дисципліну, – генерал ніколи не заступиться за нього і покарає по заслузі.
– Товаришу командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповісти дуже цікаву історію. Я допитував одного полоненого німецького офіцера і, знаєте, що він мені сказав?
Ад’ютант не встиг доказати – в повітрі почувся свист цілої черги снарядів, і вони стали вибухати по улоговині і на її схилах.
Командуючий сказав, підморгнувши:
– У білий світ, як у копійку: нашої піхоти тут уже давно немає.
Осколком йому знесло із голови смушеву шапку.
– Іч, заграє… – усміхнувся він, розглядаючи дірку. – Доведеться просити на складі другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скільки положено?
– Я мистецьки її зашию, – засміявся ад'ютант.
Лікар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далі, і снаряди гомоніли десь за лісом. Санітари повибігали із своїх схованок і, взявши носилки, стали підбирати поранених бійців.
– Знову забиті? – запитав командуючий.
Два санітари поставили носилки на сніг, дружно доповіли:
– Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.
Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев'язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастерка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.
– Ось відбираємо, а він не дає, – і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.
– Навіщо тобі офіцерський кашкет? – запитав у бійця.
Боєць лизнув язиком шорсткі губи.
– Я вбив його… Він лежить там, біля схилу, – з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.
– Як твоє прізвище?
– Тимко Вихор. З лижного батальйону.
Він весь час облизував губи і просив снігу.
Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад'ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.
Нахилившись до генерала, тихо сказав:
– Цей хлопець є в списку бійців, що відзначилися в сьогоднішній операції. Комісар п'ятого передає, що він знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, і цим дав можливість швидко повести наступ.
Всі мовчки дивилися на бійця, який лежав, закривши очі.
Генерал був старий солдат і за своє бойове життя бачив сотні героїв, убитих і поранених, але ніколи він так не страждав, як тоді, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсім ще молодих юнаків. Тоді щось батьківське горювало в ньому і до спазм в горлі здавлювало серце.