Орися чула, як Інокеша залопотів кожухом і вилетів на подвір’я, як буря. Червоний, із пекучими очима, затряс сивими пацьорками поміж тинами. У вікно було видно, як він зупинився біля двору Павла Гречаного і, повернувшись до вихорівського обійстя, щось кричав і погрожував кулаком. Борода його світилася на сонці шматтям ризи.
«Так он яка у них релігія і які молитви?» – усміхнулась Орися і, взявши чаплію, посадила в піч сковороду з рибою.
Уляна поставила відра у куток, розіпнула шаль і струсила з неї сніг:
– Морози давлять – аж тини тріщать. Зустрічала куму біля колодязя, каже – німці теплу одежу в людей відбирають.
Увійшов Йонька, заглянув у піч, кинув косий погляд на Орисю.
– Снідати пора. Моняєтесь тут удвох цілий ранок, а толку чортма.
Драна кожушина відпарилася в теплі, смердить кислятиною, чоботи обмотані ганчір'ям. Після того випадку в лісі, коли згоріла його шапка, Йонька поліз на горище і знайшов там стару будьонівку. Зірку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, і шапка хоч куди. Як підв'яжеться – як від татарської орди відірвався.
Цілу осінь він баришникував, мінявся коровами, доки домінявся до того, що привіз не корову, а телицю-ялівку з підпущеним телям. Першу ніч воно сумно ревло і тикалося мордою телиці в пузо, а вона дриґала ногами.
«Сумує на новому місці», – журився Йонька, прислухаючись до того мекання.
– Може, тобі в цеберку вставити дно та зробити з неї дійницю? – питався він Уляни. – Бо це, кажуть, така корова, що дає молока по два відра.
Вранці Уляна потягла Йоньку до хліва, турнула телиці під пузо.
– Посмокчи сам! Що ти купив-виміняв, щоб тебе на виду змінило? У неї ж дієчки, як лієчки.
– Значить, вона дійки вбрала, а бува, що й випускає. Це такої породи. Мені той дядько, що продав, усе виклав.
– А щоб тебе в домовину поклало! – заплакала Уляна та й пішла до хати.
Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повів Гаврило теличку і знайшов на ярмарку ще дурнішого. Виміняв другу теличку, вона отелилася, і тепер було своє молоко.
Коней у Йоньки було двоє: рижа лахмата кобила з обвислою губою і вороненький білокопитий жеребчик-одноліток. Як заірже, як у дуду заграє. Його Йонька годував окремо і не шкодував вівса, бо думалося викохати для парадних виїздів – десь у гості, на базари і таке інше.
Жеребчик застоявся, заситнів і якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся від болю і затанцював, натягаючи шкіряне повіддя.
– Іч, яку моду взяв, – докоряв йому Йонька, вигрібаючи вилами паруючі кізяки.
Цілу днину жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уля-на не могла чути того стогону і послала Йоньку глянути, що там таке.
– Може, в повіддя заплутався, а ти й байдуже!
Йонька пошкрьобав у хлів і, відкривши двері, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавленої кишки. Йонька став її запихати пальцями, а вона знову випиралася назад. Тоді він вийняв з кишені ніж і одним махом відрізав кишку. Жеребчик ігогокнув і відскочив набік.
– Який ніжинка, іч, – вилаявся Йонька і вийшов із хліва.
«Тепер не вилазитиме», – подумав. Але на душі було неспокійно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павлові. Павло надимів цигаркою так, що не стало видно ні жеребчика, ні Павла, і, кинувши недопалок через поріг, сказав:
– Треба обмазати мокрим попелом і зав'язати.
Увечері жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:
– Ну, як жеребчик?
Уранці жеребчик сконав, а вночі Павло та Гаврило зідрали з нього шкуру і відтарабанили на скотомогильник.
Тяжку втрату в домашньому господарстві Йонька зустрів ніби спокійно: «Як прийшло, так і пішло», – говорив він домашнім, а вночі схоплювався і шукав під лавою чоботи.
– Куди ти? – питала Уляна.
– Жеребчик ірже. Мабуть, пити хоче.
– Це вже тобі в голові ірже на старість, – сердито обзивалася Уляна і скрушно зітхала в темноті.
І лише тоді Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, і мацав на карнизі люльку.
Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, і вирішив кравцювати. Розшукав у скриньці старі ножиці, якими стриг овець, узяв аршин і потеліпався на хутори.
В одному хуторі зглемезив таку сірячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянівки.
Йонька невдач не визнавав і перемандрував у інший хутір. Там узявся за кожухи. Кроїв, вимугикував, і кожух вийшов хоч і не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тільки цурки попришивати, бо ґудзиків не було. Хазяїн вийшов надвір, а Ионька украв баранячий смушок і прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався із дядьком, узяв аршин у руки – і до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спині баранячий смушок. Замість того, значить, щоб пришити його спідсподу, Йонька захапався і приклинцював його зверху. Дядько смушок відірвав і випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутір, побив об вербу і закинув ножиці. На цьому і скінчилося його кравцювання. Тепер він нудився в хаті без роботи.