Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкій задумі, тоді зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавиці і аж тепер вийшов з хати.
Коли виїхав з двору, Уляна закрила на засув двері і повісила в сінях дубову гіллячку з торішнім листям і віночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, і кучерява, як хміль.
Орися лежала у світлиці, принишкла і насторожена.
«Боже, що ж це зі мною буде?» – шепотіла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину і нову спідницю і ходила по хаті загадкова і шепотіла сама до себе. Навіть усміхалася. І те, що сувора свекруха усміхається, бентежило Орисю. «Вона щось таке зна. Щось зна, а мені не каже», – в розпачі думала Орися.
А день був такий світлий, такий чистий. В заморожені вікна лилося стільки сонця, що кришталеві квітки на шибках миготіли і видзвонювали.
«Боже, як гарно надворі, а мені так боляче…»
Орися відвернулася лицем до стіни, але й на стіні, на червоному рядняному килимчику, теж гніздилося сонце, і Орися чула, як воно важкими злитками бубнявіє їй у грудях і наливає тривогою чекання.
Уляна гуркала чавунами, плюскотіла водою.
Орися замотала головою, відчуваючи, як іздалеку накочується на неї біль.
«От починається, а вона грюкає чавунами. Нікому я не потрібна, нещасна», – і їй так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах і заплакала.
Уляна глянула на неї, усміхнулася:
– Нічого, потерпи, голубочко! – погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем і любистком.
«Добре казати – "потерпи"!..»
Орися знову повернулася до вікна і стала дивитися на кришталеві квітки. Раптом вони закрутилися, замиготіли, змішалися, і все навколишнє доходило до Орисі через чорні блискавки. Вона покликала матір, торкнула губами руки. Губи її шорсткі, як рашпіль:
– Матусю, помру я… Мучить мене… Всередині палить…
– Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?… Потерпи ще трішки. Вже скоро…
Уляна пішла в хатину, внесла ночви з теплою водою.
«Боже, ніхто мене не жаліє, і всі хотять, щоб я померла», – кривиться від болю Орися і відвертає голову до стіни.
Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно. Тоді вона накинула на плечі шаль і побігла до Гречаних по Явдоху.
«Вона нічого не тямить у сьому ділі, та хоч пособляти буде».
Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечі – і з хати.
– Я хоч сама, сусідко, не родила, та бачила, як інші родять, то вже щось пособлю, – гомоніла вона дорогою.
Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кілька разів вимили руки в гарячій воді і взялися за діла. Коли все було зроблено і породілля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її і поклали біля матері. Ввійшли в хатину, раді і схвильовані.
– Хай поспить! Їй тепер тільки того й треба, – сказала Явдоха. – Дай я тебе почоломкаю, сусідко.
Уляна розгубилася.
– За що ж таку стару цілувати?
– Як же, ти хазяйка, двох онуків вигляділа, тепер маєш третього. Невістки, вони що? Молоді, дурні. Їх треба вчити, як на світі жить. А хто ж ту науку дасть? – допитувалася захмеліла Явдоха, бо Уляна по такому випадку піднесла їй чарчину вишнівочки. – Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить.
Так вони сиділи і шепотіли, розчулені, збентежено-радісні, і коли Уляна пішла у світлицю наглянути, що там робиться, то і Явдоха визирала з-за її плеча.
Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій – знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.
Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька зажебонів їй на вухо:
– Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля – однаково.
Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону.
– Всіда перед цим ділом впотрібляю…
Уляна налила, він випив, розгладив бороду.
– Ну, де ж породілля? – і поліз у світлицю.
Уляна завернула його назад, налила ще склянку:
– Пийте на здоров'я, а новородженого ми самі прийняли.
Шкурупій випив, засунув щипці в торбину:
– На сьому до свідання. А ти, хазяїн, відвези мене на Блажнівку. Там серйозне осложнєніє после отьола.
Йонька вибіг запрягати. Уляна кивнула на двері і сказала Явдосі: