– Ото бачиш? Отак і живу.
– Та й у мене – не кращий, – зітхнула Явдоха.
…Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.
Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною, Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.
– Чого ж ти плачеш, дурненька? – питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.
– Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, – світилася Орися.
Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.
Йонька – і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:
– Хлопчик – то прибуток на хазяйстві. А дівчина – катзна-що. Піде – і півхати з собою потягне.
Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю – подруга Орисі – Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками – викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування – кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав і не чути було його цілими годинами. А щось не по його – знову пхенькав і всім тілом вив'юнювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок – бабиною крайкою.
– Іч, характер свій показує, – буркотів Йонька. – Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив.
Уляна відганяла Йоньку від колиски:
– Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.
Йонька йшов, бо що зробиш – ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.
«Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло – від баришника», – і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.
XV
Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося коняче хропіння. «Куцу-куцу, куцу-куцу», – клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.
Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:
– Стой! Хто йде?
– Ступська поліція.
– Паняй ближче.
Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.
– Це ти, Саливоне? – запитав, приглядаючись.
Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув «гех» і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.
Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.
Оксен допитував:
– Куди ви їхали?
– У ліс ловити партизан.
– У тебе пропуск з комендатури?
– Там. У того, – клямцав зубами поліцай.
Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.
– Гони на Ступки, – наказав він, сідаючи в сани.
Молодий поліцай не міг розібрати віжок, – з-під нього тягло смородом.
– Ану, піди витруси своє добро.
Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.
Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг вовк; свіжа кров чманила його. В морозному повітрі – теплий конячий дух, шипіння полозків по снігу.
Біла пустеля мовчить. Місяць на ясенових санчатах спускається з горбів. Понад яругами костричаться дикі терни.
Хіба ж не був він тут на ступських землях у дні своєї юності, коли місячна доріжка вела його по росах на хутори до ласкавої Олени? Хіба не єднався із тихими вечорами голубими тінями, житнім колосом, далекою парубоцькою піснею? А потім, як уже люди поставили головою артілі, хіба не він орав отут ниву, косив сіно і підставляв змозолені жмені важкому зерну, що лилося з лотоків? Хіба не тут ловив обличчям холодні тіні від хмар у страшні липневі спеки, коли весь степ пах зерном і солом'яною трухою? Тут його дощі студили, грози колисали, і паркий дух землі ніжив його хліборобське серце. Тут. Усе тут. Він пізнає ті місця навіть під ногами. Он там ступчани сіяли пшеницю, а там були їхні пари, бурячище, а там – конюшина, царство квітів і бджіл. А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило.