Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, і робиться жарко під кожушком. Потім він кидає цигарку в сніг і дивиться на свої руки. Вони чорні і безжальні.
«Усіх буду вбивати. Всіх, з кого причитається ім'ям радянської влади».
Оксен знову хотів закурити, але втримався: під'їжджали до Ступок.
Біля крайніх хат їх зупинив поліцейський пікет, перевірив перепустку і хрипким голосом попросив самогону.
– Дамо, як назад їхатимемо, – весело пообіцяли із саней.
– Не забудьте ж, бо загибаю від холоду.
Коні рвонули з місця, кинули з-під копит кім'яхи снігу. Запахло мерзлими стріхами – назустріч кинулись хати. Хропуть коні, а в Оксенових товаришів – руки на автоматах.
Сільрада. Тепер – комендатура.
Оксен іде в приміщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
Вартовий відбирає перепустку і викликає перекладача. Оксен стоїть у тісному коридорчику, свічки-плошки вихитують язичками, темляк пітніє від тепла. На стіну лягає світлий квадрат з чорною людською тінню, – то відкрилися двері, і гладко причесаний німець у мундирі і валянках підійшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Німець кидає погляд на білу пов'язку на рукаві Оксена, на вичищені снігом чоботи, на смушеву шапку, морщиться від кислого смороду кожушка.
– Що ви хочете? – питає він Оксена.
– Мені треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону «Іскра».
– Хто ви такий?
– Я шеф поліції сусіднього району Мороз.
– Аусвайс.
Білі пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед і хляснув німця в дихало. Німець упав і, падаючи, звалив плошку.
Оксен загримів чобітьми по темному коридору, намацав двері. «Де тут комендант? Де?» Рвонув двері і побачив його. Він стояв за столом із чашкою кави в руках і здивовано і разом з тим сердито дивився на Оксена.
«Як ви сміли сюди вриватися? Хто вас впустив?» – говорив увесь його вигляд.
Раптом він зрозумів, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стіл.
Він не був убитий, а тільки поранений. Коли в кімнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидів на підлозі, затиснувши рукою ліве плече. Хрести на мундирі і плетений погон були зальопані кров'ю.
– Тягни його надвір, – наказав Оксен.
Василь Кир згріб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ґанок. Бій клекотів на околицях, наші вибивали залишки гарнізону із села. Горіла комендатура. Полум'я рожевіло на снігах, освітлюючи майдан, чорні мечі тополь, низенькі, заметені снігом хати. Постаті партизан метушилися у рожевій млі. Промчалися коні з пустими саньми. Якийсь чоловік бігав попід хатами і кричав:
– Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте!
Божевільних коней спіймали між тополями, очистили сани від снігу і поклали на них поранених. Гарячі, спітнілі, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою і, торкнувшись ногою до стремена, злетів у сідло. На тлі ясної пожежі гаптувався танцюючий кінь з вершником. Підбіг командир третього взводу (Оксенові видно з коня, як на засніжену кубанку осідає сажа від пожежі), доповів, що гарнізон розсіяно, частини німців і поліцаї прорвалися на Зіньків. Будуть там не раніше, як через дві години. Серед наших є поранені і забиті.
Оксен наказав:
– Поранених і забитих на сани – і негайно відходити. Ваш взвод – на охорону. Відхід робіть якнайшвидше.
Комвзводу побіг у темряву, і за кілька хвилин п'ятеро саней вискочило із села в степ.
Із хат виходили люди, тислися біля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, диміли парою. Партизани привели одного німця і поліцая, поставили перед конем Оксена. Німець в одній білизні, босий, на шиї жетон-смертник, поліцай у бекеші, обличчя похмуре, очі вибалушені ляком.
– Зніміть із нього бекешу, хлопці, бо йому жарко.
Низенький партизан із забинтованою рукою підбіг до поліцая.
– Ану, витрушуйся з тепла.
Поліцай мовчки скинув бекешу.
– Звідкіля він, люди? – спитав Оксен.
– Хутірський. Із Яблуневого хутора.
Оксен оглянув плечисту постать і дужі руки поліцая.
– Орав би ти землю, жито сіяв. А тепер відведіть його до коменданта.
Поліцая і німця відтягли до коменданта, що стояв під тополею.
– Що будемо з ними робити, люди?
– Судить! Хай кладуть своє життя за наше горе!
– Повбивать їх!
– Жили з нас викручували. Смерть їм!
Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожежі червоні і лиховісні.
– Ну що, доплигалися на нашій землиці?