– Ви ж були зарубані у Гормацькому кишлаку? – кричить до нього Оксен, і від того крику прокидається. І вже не сніги, а безмежні сліпучі піски бачить він. Застигли хвилі дюн. Вершники в білих гімнастерках, білих будьонівках, при кожному шабля і спис, а командир носить на оголеній шаблі сонце і каже:
– Всі ви мертві, порубані і постріляні, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку.
«Я ж не мертвий, а живий, – думає Оксен. – Я ніколи не був убитий».
Але зімкнутий стрій набирає розгону і летить за дюни. Раптом все щезає, і Оксен стоїть на троянівській горі сам, без шаблі, без коня. Перед ним жита, жита, вигорілі, аж колосся скрипить.
«Чому ж не косять? – питає Оксен. – Я зараз піду і зберу людей».
Він іде в село, а хати пусті, нікого немає. Він іде далі і бачить – по ташанському мосту йде мати у білій сорочці, чорній керсетці, боса і з ціпком. Він хоче запитати, де його сім'я, що з дітьми, а вона, забачивши його, повертається і тікає назад, до Пісочкового. Оксен за нею. Добігає до потоку, а матері немає. Тільки з каламутної води виглядає її обличчя.
– Чого ж ви тікали від мене, мамо? Хіба ж ви не пізнали свого сина?
– Мого сина давно вбито, я тебе не знаю.
Ідуть по воді кола, ховають дороге обличчя. В Оксена обривається серце:
«Чого ж вона і заговорити зі мною не захотіла? За що розгнівалась?» – тяжко мучиться Оксен і стогне уві сні.
– Вже починається, – штовхає його в плече хтось, і він прокидається.
Надворі ще темно, але світанок наближається. Не тремтять зорі, сніжною купкою в далекі яруги осипається Чумацький Шлях. Угорі блищало багаття, іскри від нього несло на яр. Хтось награвав на губну гармошку, хтось сміявся. Раз понад самим урвищем тихо проїхало два вершники. Один з них сказав:
– Ану, швиргони ракету, я їх поколошкаю трохи…
– Не влучиш.
– А хто твою шапку на льоту розпанахав?
Чути було, як вершник відтяг затвор на автоматі. Спалахнула ракета, дерева шарахнулись врозтіч, і тут же тріснуло, весело різонула автоматна черга. На Оксенових людей посипався сніг, відсічені кулями гілки. Нетерплячий Зозуля приклав до плеча автомат. Оксен вдарив по стволу:
– Не треба, бережи патрони.
Зачулася німецька лайка, хтось пробіг і злякано крикнув:
– Що ж ви, хлопці, робите? Фельдфебель нас пороздира…
– А що, влучив? – загигикав бас, і вершники зникли.
– Починається, – зашепотів Зозуля.
– Згорни мені цигарку, – попросив Оксен і, підвівшись, почав хукати в долоні. Трішки зігрівшись, одхукав пробку і випив добрих п'ять ковтків спирту. Тоді вийняв з кишені окраєць замерзлого хліба, в якому блищав сніг, шматочок ковбаси, закусив і взяв у Зозулі скручену цигарку.
– Дай хлопцям по п'ять ковтків спирту і закусить. Треба, щоб вони зігрілись.
Зозуля почепив на шию автомат і плигнув у окоп. На спині у нього телячим хвостом оддудурювався німецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились.
– А я було на Різдво пресованим кендюхом закусював.
– Гм-м!
– Ну, як, розбира?
– Так гарячим по животу і пішло. Налий іще.
– Наказу не було.
– Який теперечки наказ?
– Хлопці, Зозуля скандижить. Кому він оставля?
До Оксена підійшов Кир, хутряна шкірянка полопалась на швах і ще й досі пахне вугільним димом.
– Ну, давай вип'ємо.
Губна гармошка грала щось чуже і веселе. Солдати півголосом підтягали, до ладу і дружно.
– Ну, й я ж їхнього брата нарешетував порядочно, – кивнув Кир на вогнище.
Оксен не відповідав, замріяно посмоктував цигарку: «Цікаво, про що вони співають? Гм! У них навіть є пісні? – Оксен усміхнувся у темряві. Махорковий дим лоскотав ніздрі. – Ну, і що ж тут дивного? Навіть звірові дано своє: ведмідь реве, вовк виє, лев рика». Він загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркіт машин. Він весь час наближався. Світло від фар полоснуло по ярузі і згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини зброєю. Загавкали собаки, забігали люди. Офіцер подавав команду, і голос його був тонкий і сердитий. Видно було, що він змерз і йому хочеться в казино.
Хтось важко протупотів по самому краю урвища, горланячи:
– А з якого ж кінця мені заходити, Радивоне?
Собаки не переставали гавкати.
«Аж ось коли починається».