Усмішка в офіцера була презирлива, і Джмелик зрозумів, що говорять про нього і говорять недобре. Він усміхнувся і глянув офіцерові під брови. Очі офіцера здивовано розширилися, дивуючись нахабству росіянина. Але очі росіянина залишились такими ж: в них так і бурлила відчайдушність, білі зуби сміялись, а жилава рука гралась парабелумом. «Хочеш, я і тобі вжену з десяток», – сміялися білі зуби і обіцяли очі.
Старенький лікар розчовпав Джмеликів погляд.
– Ми багато чого не можемо зрозуміти в цій дивній Росії, – хмурячись, сказав він і наблизився до мертвого Оксена.
Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу. Раптом всі ахнули і стали відходити: у Оксена відкрилося око: чорне, велике, налите кров'ю, і тут же шарахнув постріл. Куля тьохнула в кущі, збила сніжок, і він тихо осідав, виграючи на сонці.
– Він стріляє навіть мертвий, – тихо прошепотів офіцер, бліднучи.
– Це була конвульсія, – спокійно відповів лікар і знову нахилився і взяв руку Оксена. – Він мертвий.
– Всіх партізанен – на машину. Везти в село і виставити напоказ, – крикнув офіцер, потім підійшов до Джмелика, що сидів на пеньку, вийняв пачку сигарет, загорнуту в блискучий папір, і плитку шоколаду:
– Маленький нагорода, – засміявся він, фамільярно поплескуючи Джмелика по плечу.
Облава рушила з лісу. Джмелик сидів на пеньку, його білі брови лізли то вгору, то вниз. Він понюхав сигарети, шоколад, усміхнувся – закинув у кущі. Заклавши два пальці в рот, дико свиснув. Почувся тріск, тихе гоготіння, і до нього вискочив кінь. Підійшов близько, понюхав кубанку, кожушок, тихо заіржав. Верхи на конях з’явилися Гошка, Андрій, Тадик. Були п’яні. В кожного біля сідла теліпалося по зайцю. Гошка вийняв із широкої кожушини дві німецькі фляги:
– Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех, і награда тобі буде за побитих!
– Шворка на шию, – засміявся Северин.
Вершники виїхали на дорогу. Сніги виблискували на сонці, сліпили очі, далекі байраки огорталися терновою синявою. Тадик мерзлякувато повів плечима, хльобнув із фляги рому, сказав, прицмокуючи:
– Треба накрити Оксенів виводок. Завтра й перевішаємо. Прилюдно. – Ніздрі його роздулися. – Настьобуйте коней, хлопці, треба, щоб Гамаліїха не встигла ніде втекти із своїми пуцьверінками.
– Ні, не так. – Джмелик повернув свого коня впоперек. – Ви їдьте на хутір і спокійно смажте зайців, а я злітаю в Троянівку. Я почав, я й докінчу, – і огрів коня канчуком.
– Клопотатиму перед німецьким командуванням, щоб його нагородили хрестом, – святобожно прорік Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликові вслід.
Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Данелевську долину, зупинив. Німецька колона з поліцією ще не вибралася на полтавський шлях: машини буксували в снігу.
«З годину проваландаються», – подумав Джмелик і повернув до лугів.
Кінь швидко водив паруючими боками, різав сніговою корицею пузо. Нарешті вибейкалися на протопти.
Проти Оксенового городу Джмелик прив’язав коня до верби, подряпався нагору затерплими від їзди і холоду ногами. У сінях обтупав чоботи, зайшов у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросові очі, побачивши Джмелика, зледеніли. Дівчинка сиділа на печі в одній льолі і замотувала в ганчірку кота, хлопчик годував у клітці щигликів. Він, видно, тільки-но зайшов знадвору: вуха горіли, як стручки перцю.
Джмелик глянув на нього і в ту ж хвилю відвів погляд: Оксенові очі дивилися на нього запитливо, але спокійно. Джмелик присів на лаву, поблукав поглядом по стінах. З канчука на долівку капала вода. Щиглики попискували в клітці, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на Олену, але відчував, що його лице пече від купоросу.
Олена побачила на Севериновій кубанці дірочку, з якої визирала вата, красиві вологі губи її лизнули ниточку пряжі.
– Чи куля тебе приголубила, чи на сучок напоровся? – запитала насмішкувато.
Северин огрів канчуком по чоботу, кинув спідлоба очі:
– Це від твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.
З лиця Олени збігла кров. Лопнула нитка на пряжі. Хлопчик не закрив клітки, і щиглики розлетілися по хаті.
Дівчинка сиділа на печі і співала котові колискову.