Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей:
– А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу… – хряснув дверима. За ним вилетіли надвір щиглики.
Чутка про те, що побито іскрівців і що командир «Іскри» не хто інший, як колишній голова троянівської артілі Оксен, облетіла район одним подихом. На прославленого Іскру, що наганяв страх на німців цілої округи, ішли глянути з далеких сіл і хуторів.
Уже опівдні на троянівському вигоні зібралося стільки люду, що поліцаї боялися злазити з коней. На майдані сірячини, кожухи, тужурки, пошматовані шинелі, подерті валянки, в яких стирчать солом'яні устілки, заячі шапки, військові кашкети з навушниками з ганчір'я, суконні «бурки», обклеєні гумою, чадний, із буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дітлахи нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жінки загортаються у ветхий одяг, труть очі, пізнають. А чи немає тут і мого сина, брата чи чоловіка?
Мертві оксенівці «сидять» під школою, поспиравшись спинами об цегляну стіну. Вони пороззувані, роздягнені до сорочок. Трупи позмерзались, поменшали. Якась добра душа позмивала з їхніх облич кров, і вони сидять світлі, чисті. В складках сорочок виблискує сніг.
– Кажуть, німці набили аж три машини.
– Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щільно, як дрова.
– А де ж їхній командир, Іскра?
– Он той, чорнобородий, лисуватий…
– Як же його зрешетило…
– Кажуть, як зачув кінець, то вийшов з окопу і сам пішов на німців. «Брешете, – кричить, – не вб'єте совєцьку владу. Все одно вона вернеться».
– Тихо, поліцай дивиться…
– А що мені поліцай?
– А цитьте, діду, німчура йде…
– А що мені німчура? Думаєш, я їх не бив у імперіалістицьку? Ось пожди трохи, побачиш, як із них начнуть жовту мазь давити…
– Ходімо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалакаєшся, – тягне баба за рукав.
– Не займай, – опинається дід. – Дай мені на героїв надивитися, душу підкріпити…
– Диви, Оксенового батька ведуть.
– Гляньте, старого Гамалію ведуть.
– Жінка з діточками втекла…
– Слава Богу, хай спасенна буде…
– Дивіться, дивіться, Гамалію ведуть…
Півтисячний натовп завмер, перестали диміти парою роти. Всі повернули голови в бік широкої сільської вулиці. Гамалія ішов, легко ступаючи босими ногами, обличчя в нього було апостольське. Вітер зносить набік білу бороду. У кожусі, без шапки, руки зв'язані за спиною. Його вели два поліцаї з карабінами: Гошка і Андрій Джмелик. У Гошки підбите ліве око, у Андрія – розсічена нижня губа. Вона розпухла на морозі і запеклася кров'ю.
Гамалія чистий і грізний, як цар. На людей дивиться, як пастор на стадо. Жінки не витримують його погляду і падають у сніг на коліна. Його ведуть на ґанок, до офіцера. Поліцаї беруть його за лікті і пхають на східці. Він струшує їх коротким ривком і бадьоро збігає на ґанок сам.
Офіцер виставляє наперед перекладача, щоб задати Гамалієві кілька питань, але дід не бажає відповідати. Він наче поспішає кудись. Погляд різкий, рухи швидкі, нетерплячі. Відчувається, що тут він володар, а не вони.
Перекладач, з трудом підбираючи слова, починає говорити. Пенсне його туманіє від морозу.
– Що ти мекаєш, пруссак? – грізно кричить Гамалія. – Твоє діло – в землю штик і – пшик.
– Що трапилось? Вас іст лос? – здивовано вигинає брови офіцер.
– А тобі хрестик, хрестик! А йому, – показує за школу, – слава!
– Він іст псіхік! – пояснює перекладач, приклавши руку до скроні.
– О, іх ферштее, – киває головою офіцер.
Побачивши забитих, Гамалія зупиняється і пильно вглядається в кожне обличчя, щось тихо шепочучи сам до себе. Перед кожним героєм зупиняється і схиляє в жалобі сиву голову: приймає парад мертвих. Крайнім сидить Оксен. Брови, чи з болю, чи з гніву, звелись докупи; задумався, поник головою, мовчить.
Схилив перед ним сиву голову Гамалія, прощається навіки. Ех, Гамалія, Гамалія, гордий та вільний. Чого ж твої плечі згорбились, а голова похилилась? Чого між мотуззям пнуться козацькі жили? Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на коня, як тобі ще й п'яти не минуло? Чи не я тебе у росі купав, а біля вогню сушив, щоб ти ні вогню, ні води не боявся? Чи не я вчив тебе правду любить, а кривду ненавидіти? Грубе моє слово було, бо я козак, а правда, як сіль, солона, а все ж таки ти мені син. Спасибі ж тобі, що ти не зганьбив мене перед чесним людом, і я стою отут перед тобою і твоїми побратимами і кажу: «Добрі, ви, хлопці, навіки добрі!» І ще нижче схилив сиву голову Гамалія, одвернув очі од живих до мертвих, бо не хотів, щоб бачили його сльозу одиноку. А мертві, хоч і побачать, не скажуть. Так тихо попрощався він і пішов з двору так же легко, бадьоро і гордо. Посеред двору ще став, і ще раз озирнувся, і засміявся сам до себе тихо, і глянув на ворогів своїх, німців поганих, і підморгнув їм лукаво, і знову посміхнувся, і швидко пішов попереду конвою, щось нашіптуючи собі і посміхаючись. Раптом став і дурнувато перекривив офіцера: