– Що, пук-пук! Га! Пук-пук?!
І тоді і люди, і німці, і поліцаї отетеріли. Оксенова права рука була витягнута вперед так, ніби вона тримала пістолет. Вказівний палець був зігнутий і так закоцюб, ніби ще й зараз лежав на спусковому гачку. І тоді всі зрозуміли, що Оксен ще й досі відбивається. Офіцер штовхнув у спину старого Гамалію і наказав вести в луги на страту, щоб він своїм передсмертним оком уже не міг більше побачитися із своїм сином.
І повели Гамалію селом, і весь люд пішов за ним слідом. А декотрі, що були вдома, низько кланялися йому з-за тинів, а жінки нишком витирали сльози, мерли серцем, бо не хотілося їм, щоб умирав отакий геройський дід. І коли його привели до виру, то на Беєвій горі вже червоніли сніги і заходило сонце, а вода у вирі була бордова.
Гамалії розв'язали руки. Він розправив плечі, поворушив лопатками і довгим затяжним поглядом глянув на Ташань, аж туди-туди, на Беєву гору. Бордові хмари попеліли, тьмарились. «Пора», – прошепотів Гамалія і скинув кожуха. І раптом з-під попелястої хмари вдарило такими червоними трояндами, що козацьке тіло старого зробилося як мідний казан. А люди чорною гаттю стояли на обох берегах Ташані. Гамалія сам пішов до виру, а поліцаї відступили, бо далі був тонкий лід. Гамалія пішов уперед, і в мертвотній тиші було чути, як ляпають по льоду його босі ноги. Потім він зупинився і крикнув:
– Син пішов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и! – і кинувся у вир.
«Лю-у-уди-и-и!» – гомоніло ще понад засніженими берегами, але червоні бризки з виру уже склилися на льоду, і вже не було старого Гамалії.
Через два дні його прибило хвилею під верболіз. Він лежав горілиць, борода його примерзла до льоду, а очі виглядали з неба помсти.
«Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка…»
Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і в людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжки.
Григорій Михайлович Тютюнник відноситься до тих письменників, чиї імена невіддільні від якогось одного їхнього твору. Називаємо його ім'я, і неодмінно виникає в свідомості роман «Вир». До появи цього роману у Григорія Тютюнника вийшло всього дві книжки – збірка оповідань «Зорані межі» (1951) і повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). Доля відвела письменнику лише 41 рік життя, але він назавжди увійшов в історію української літератури, керуючись девізом, який часто повторював: «Пиши кожну річ свою так, наче це останній твій твір».
Народився Григорій Михайлович 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. На жаль, батько Михайло Васильович пішов з родини ще до народження сина, його шлюб з Івгою Буденною склався невдало – вони розлучилися. Мати Григорія так згадувала про колишнього чоловіка та його рідних: «Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка. Я їх ніколи не розуміла. В них сьогодні невідомо, що вчинять завтра». Дружина Григорія Олена Черненко у спогадах так характеризувала рід чоловіка: «Тютюнники – складні характери: натури гарячі, безкомпромісні; темпераменти холеричні, вибухові; серця чуйні, ніжні; душі вразливі. У справжній дружбі, любові – віддані до самозречення; до друзів прислухаються, люблять вислухати поради й розради. До недругів – безпощадні, мечуть громи і блискавки». Михайло Васильович Тютюнник був столяром у колгоспі, таємно від усіх готувався до вступу в інститут, писав вірші. Він одружився вдруге з Ганною Михайлівною, яка була молодша від нього на шістнадцять років. У 1931 році в цій сім'ї народився син Григорій Михайлович Тютюнник, який стане письменником Григором Тютюнником. 1937 року батька заарештували, із заслання він не повернувся…
У спогадах про старшого брата Григір Тютюнник розповідав, як майбутньому письменнику вибирали ім'я: «Коли народився Григорій… його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. I послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов… коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно, мо' й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилась і досі так називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».