Таке засідання було й цього разу, і коли Дорош зайшов у контору і побачив так багато людей, то він здивувався, не розуміючи, що тут відбувається: засідання правління чи загальні збори. Він сів у кутку на лаві і пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помітили його, показували на нього іншим і стиха перешіптувалися поміж собою. Увага до нього була настільки велика, що Дорош почував себе дуже незручно і ще нижче схиляв голову, і навіть Оксен, який саме говорив, зупинився і, щоб встановити порядок та задовольнити цікавість громади, сказав уголос, що це новий працівник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всі люди, повернули до нього обличчя, і Дорош ще більше зніяковів і відчув, що червоніє.
Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не ділові збори, а посиденьки. Протоколу ніхто не писав, промовці перебивали один одного і здіймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим більше розібрати, хто і що говорить.
Цього разу обговорювали хід посівних робіт. Бригадири все звалювали на МТС і запевняли, що якби не вона, то весняна сівба була б уже давно закінчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мідний дзвін:
– Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самі її затягли.
– А хто на Радьківщині поле зіпсував, огріх на огріхові? Не твоя бригада? – світив очима з кутка Охрім.
– Вірно! Крий його!
– Дайте Охрімові висказатися. Він розкаже, як у Власівку на храм їздив.
– А ти чого зубами торгуєш? Тут про діло балакають!
– Хлопці, не кричіть, – покрив усі голоси Оксен. – Весна цього року випала рання, якби все робилося так, як кажеться, то давно б сівбу закінчили. А то кожен перекручує, і виходить таке, що й ладу не даси. – Оксен нахмурився: – Тут, товариші, не до сміху, а до плачу діло доходить. Сказано було всім бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономії і не виконуватиме сівозмін, будемо карати якнайсуворіше. Думаєте, допомогло? Аякже! Знову на житнищі жито посіяли. Що там уродить?
– Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить.
– Сам ти вещество!
– Ну, досить. Зчепилися.
– Тепер друге питання: буряк. Та не так він, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнути, як його стільки нашевкається, що «рятуйте» кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торішні канавки і бути готовими до зустрічі з цим лютим ворогом наших полів.
– Кажуть, цього літа його не буде: за море помандрував…
– Тепер відносно реманенту. Василь Кир тут?
Закіптюжена вугільною пилюкою рука піднялася над головами людей, твердий бас відповів:
– Тут.
– Дивися, щоб розпашники і всякий інвентар були справні.
– За реманентом діло не стане, тільки вугілля малувато. Смолою заліза не нагрієш.
– Дерев’яного напаліть. Хто вам не дає?
– З нашим завгоспом напалиш. Він краще свої штани на горно кине, чим видасть з артільного двору хоч одну деревину.
– Бо й правда! – викрикнув Григір Тетеря. – Не для того ми за тим деревом їздили за тридев’ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку піде.
– Із-за твоєї скнарості ми не будемо зривати ремонт інвентарю, – пригрозив Оксен.
– Тоді беріть! Паліть! Розоряйте! Пропало дерево!
– А може, в Охтирку або в Харків проскочити, справжнього дістати? – мріяв уголос Кир.
– Де ти його дістанеш? По організаціях не дають, а в спекулянтів за гроші не дістанеш. Їм аби сала або масла, а ми й самі не дурні – польові роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати.
– Еге, після змащеної галушки і плуг легший, – приліпив і своє Охрім.
– Ну, про галушки потім, а тепер про роботу. Завтра сіємо на Зеленому клину. Посівматеріалу я дістав. Роботу починайте рано… А тепер слово має товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партійної групи, і буде він робити на фермі.
Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастерку.
– Товариші, – почав він, і видно було, що йому важко говорити. – Ферми наші треба переобладнувати, інакше корови потопляться в багнюці. Я ще не дуже роздивився, але мені ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в приміщеннях було холодно і молодняк випоювався водою, а не молоком… Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, із весни, розпочиналося будівництво нового корівника. Догляд за коровами і заготування кормів ми, працівники ферми, беремо на себе. Прошу зрозуміти ще одне, що ферма – це наш доход, а ті, які думають, що вона приносить користь лише державі, дуже помиляються. Постанову ЦК всі читали і розуміють, що здамо зверх плану молоко, шерсть – нам доплатиться окремо.