– А, замісничок-заступничок, – п’яно усміхається він, хитаючись тулубом. – Ч-чого тобі треба?
– Де корм для корів, який ти обіцяв уранці?
– А я їх поррозганяв. Хочеш, і т-тебе вижену?
Оксен стає на ноги, але стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на бік, жартуючи чи насміхаючись, пхає то в плечі, то попід боки, і він ніяк не може собі вибрати стійкої місцинки на підлозі.
Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи поза шкірою жовна, виходить із кабінету. На ґанку його зустрічає переляканий Григір, в розпачі б’є себе руками об поли.
– Пропав чоловік!.. Ніколи ж такого не було, а це на тобі.
– Де він так набрався?
– Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там же люди, товаришу Дорош, такі, що… Одним словом, самогонщики. Не будеш пити – ножакою зуби розціплять, а все одно наллють. Ви його й не виніть…
У словах Григора прозвучав жаль і хитро приховане прагнення вигородити свого голову із цієї скандальної історії.
– Таке з кожним може трапитися. Свої люди простять. Аби тільки щоб до району не доскочило, бо, як донесе хто, – буде біда. Можуть комісію наслати. А кому ж воно такий клопіт потрібний. А його винуватить не треба. З кожним таке може трапитись… Я ось капустяного розсолу принесу, то зараз полегшає.
– Він прочумається й без розсолу, – з насмішкою в голосі проговорив Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена. – А ти краще порадь, що з худобою робити? Два дні стоїть не годована.
– У нас тут недалеко цукровий завод єсть, – замріяно почав Григір. – Але, як кажуть, радіє кума, та дарма: той жом, який нам належав, ми вже давно вивезли і прокормили, а нового не дадуть…
– А якщо попробувати? – зараз же схопився за цю думку Дорош. – Кажіть, хай запрягають дві пари биків, зараз і виїдемо. Знайдіть також, будь ласка, їздових. Бажано спритних молодих хлопців. Да! Я, здається, бачив: у конторі сидить Сергій і з ним ще якийсь хлопець. От ви їх і покличте. А я збігаю на квартиру, прихоплю харчів на дорогу. – І Дорош швидкими кроками, майже бігцем, подався через городи додому.
XV
Від Троянівки до Чупахівського заводу – двадцять п’ять кілометрів дороги. Спочатку вона в’ється гребенем Беєвої гори, потім стікає в рівний, одноманітний, безлісний степ. Вгорі чисте, по-весняному лунке небо; крикне ворон – і бринить його крик довго-довго, і не в силах загасити його степова безвість. Полетить угору, гойдається у сліпучих потоках сонця, в ніжній синяві крила миє, даленіє чорною цяточкою, доки й зовсім щезне. Зеленіє обабіч дороги перша ніжна весняна травичка, молодесенька, тендітна, ще не налита густим соком; дикі груші, що стоять на пагорбах, ще тільки брунькуються, ще не випустили своїх листочків, гілки їх чорні, ніби викувані із заліза. Але уже струмлять по них весняні соки, уже вирує приховане від людських очей життя. Степ у цю пору весь залитий сонцем, огорнутий голубими димками весняних випарів, привільний, широкий і безконечний, навіває на людину віковічне почуття ще більшої жадоби до життя. Розбуджена свіжим весняним повітрям, гіркуватим присмаком свіжо-зеленої землі, невтомним щебетанням жайворонка у високості, трубним криком журавлів, відчуває людина стремління пригорнути весь голубий світ; і вона робиться добрішою, відвертішою, співчутливішою, довірливішою, тому що є щось чарівне і до солодкого щему в серці хвилююче в природі цієї пори року, щось замріяно-величне в тій хитрій і непомірно тяжкій і складній роботі, яка відбувається приховано від людських очей, щось урочисте і разом з тим суворе, вічне, невпинне, могутнє, що примушує тебе подумати про вічність буття і замислитися, для чого ти живеш на світі і який слід розуму і рук своїх залишиш після себе на цій землі.
До Чупахівки їхали возами. Дорош лежав спиною до вітру, мружився на сліпучу голубінь неба. Сергій сидів на передку, поставивши ноги на війя, поганяв биків. Денис, пригрітий весняним сонцем та закривши рудим картузиком обличчя від пекучих променів, спав на задній підводі. Біля нього, як завжди, лежало «ружжо», взяте на той випадок, якби в степу зненацька зустрілась якась дичина. Денис деякий час сидів, пригорнувши до себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманітний пейзаж швидко втомив його, і він заснув міцно та непробудно. Бики кілька разів зупинялися на дорозі і стояли в сумній задумі, ніби мертвого чумака везли. Так Дениса губили два рази. Один раз біля Чистого броду, другий раз біля самої Качанівки, на півдорозі від Чупахівки. Озирнуться, а бики стоять хтозна й де, гін за п’ятеро. Виходить тоді Сергій на дорогу і щосили кричить: «Дени-исе-е! Якого біса став?» І, знявши шапку, махає нею, щоб він паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чує Денис; біжить тоді Сергій цілісінькі гони та, добравшись до воза, періщить батогом Дениса по піджаку. І прокидається тоді неборака, сонно гейкає на биків. Щоб більше не губити Дениса, вирішили пустити його підводу першою, а потім роздумали: бички Денисові попалися такі, як і їх господар, – ліниві, слабі на крок, такими й до завтра не доїхати до Чупахівки, і Сергій, як і раніше, їхав першим, а щоб Денис більше не відставав, то вирішили вести за ним пильний догляд.