– Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разів чотири в органи викликали.
– Значить, було за що.
– Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно…
– Ну, нічого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть?
– Що говорити? – зітхнув Сергій. – У кого є хліб та до хліба, той не крастиме.
– А чого ж у вас хліба не вистачає?
– Вам видніше. Ви – вчені.
– Вченість тут ні при чім. А ти скажи, як ваші селяни думають? Чому в них хліба не вистачає?
Сергій зам’явся, кілька разів жадібно затягнувся цигаркою.
– А що говорять? Кажуть, що якби хліб по заграницях не розвозили, то вистачило б на десять літ. В Німеччину он скільки його пруть.
– Ти торкаєшся питання, якого не розумієш, – нахмурився Дорош. – А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини. От ви, молодь, що ви робите на селі для того, щоб показувати високі взірці загальногромадської свідомості? Як ви підносите культуру села?
– Як? – засміявся Сергій. – Позбираємося в хаті в кого-небудь на кутку, пожируємо з дівчатами – і спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? – посуворішав Сергій і насупив брови. – Ви мені дайте хліба в рот, а тоді й про культуру розказуйте. А то всі ви, городські, такі: хлібець жувати любите, а як він родить – не знаєте.
– Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекрасні, хороші люди, великі трударі. І на твої літа пора вже в цьому було розібратися.
– Пробував, – глухим голосом відповів Сергій. – Та нічого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин, городян і захищаєте.
– Не вгадав, – усміхнувся Дорош. – Я корінний селюк.
– Е, який із вас селюк? – махнув рукою Сергій, одвернувся і довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачіпав його на розмову, і так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарешті Сергій засовався на своєму сідалі, кілька разів тяжко зітхнув, потім збив на потилицю облізлу шапурину і повернувся до Дороша обличчям:
– Воно, бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й промовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозі стовп за чоловіка, та все ж таки в неї очі є і вона щось бачить.
Сергій знову замовк.
– Я й вас не люблю, – промовив він після деякої мовчанки. – Ви хоч і крутитеся в нашому селі, а по шкірі видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навіщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тільки Охрім як повернувся із фінської війни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повісив і кожному зустрічному хвалився, що він одержав у нагороду іменні золоті часи за те, що взяв у полон двох фінських генералів. Ну хто йому повірить, що він такий бойовий подвиг зробив, коли всі знають, що Охрім власної тіні боїться? Але хлопцям з чого посміятись, то посміятись, аби весело було. От вони його і просять: «Ну, покажи, Охріме, бо ми зроду золотих часів не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано». – «Е, – каже Охрім, – не можна, бо на них номер військової частини проставлено, а це вже військова таємниця, і її не можна розголошувати. Самі подумайте: яка мені болячка із-за вашої цікавості під розстріл іти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще і не просіть, бо не можу я присягу порушувати і не на те я був найкращим бійцем на всю дивізію Північного фронту». Просили хлопці, просили, нічого не виходить, а тоді підстерегли – і вихопили той ланцюжок…
Сергій засміявся, весело підбив шапурину:
– Виявилося, що ніяких часів у нього немає, а до ланцюжка жіноча пудрениця причеплена, котру баришні в сумочках носять, щоб, посеред вулиці зупинившись, красу наводити. От тобі – ха-ха! – і вся військова таємниця…
Сергій довго сміявся, витираючи кулаком мокрі від сліз очі.
– Отак – ха-ха!.. – Він усе ще ніяк не міг зупинити в собі сміх і тремтів плечима. – Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете.
– Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нікуди не піду. Мене ніхто сюди не посилав, я прийшов добровільно, а добровольці не тікають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти. Поживеш більше на білім світі – сам свою помилку побачиш.
Дорош зіскочив із підводи і, щоб трохи розім’ятися, пішов пішки. Щупленька постать його в захвиськаній болотом шинельчині на тлі чистого неба здавалася мізерною і сиротливою.
«Розгнівався, – подумав Сергій, дивлячись йому вслід. – Нічого. Зате буде знати, що я про нього думаю». Сергій закурив і їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам’яті всі ті слова, які він сказав Дорошеві, і розцінюючи їх з того погляду, наскільки вони могли образити його супутника. Але як він не рився в них, як не чіплявся, він не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. «А, нічого нема. А якщо він такий тонкошкірий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло». Сергій закурив ще раз, весняний пустотливий вітер зірвав із цигарки іскру і кинув йому в рукав, іскра припекла так, що аж затріпав рукою. «Іч, влетіла, клята. Не помітив і коли, – усміхнувся Сергій і чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: – Він або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем – побачимо». Сергієві скучно було їхати самому, він пустив биків на волю, хай собі тюпають помаленьку, а сам побіг до Дениса, що, сидячи на возі, між ділом, як то кажуть, чистив шомполом «ружжо».