– Пропуск є? – суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.
Дорош зам’явся: він не мав дозволу на в’їзд, але потім вирішив, що в таких справах найважливіше смілість і нахабство, і сказав грубо:
– Є. Відкривай.
– Давай сюди папір.
Дорош підійшов зовсім близько до віконечка, так, щоб на нього впало світло, поправив окуляри:
– Ви що, мені не вірите?
Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши, очевидно, що ця людина цілком заслуговує на довір’я, крикнув комусь у двір, щоб відкрили ворота.
Ворота відкрилися – і троянчани безборонно в’їхали на заводський двір. «Ну, через першу оборону прорвалися», – полегшено зітхнув Дорош, але радість його була передчасною: двір запрудили вози, вози і вози, як на ярмарку. Нескінченним чорним потоком розтікалися вони в різні кінці дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тільки по кілька годин, а й по кілька діб. Люди, покидавши худобу і позбиравшись у невеличкі гурточки, вели повільні, нудні розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням. Деякі з них втискувалися щасливо й непомітно, але більшість виявляли, і тоді хто-небудь кричав у темряві:
– Микифор! Сюди!
Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся:
– Пожди, й тобі прийдеться, бичача китиця…
– Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню…
– Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи.
– Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчить! Незаконно вперся, ще й нахваляється.
– Ану, закрий пельку! – густим басом просив із темряви Микифор. – Бо як вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.
Сергій, слухаючи ці пересварки, скрушно зітхнув і безнадійно махнув рукою:
– Розгужовуємося не менше як на двоє суток…
– Що поробиш? Ходімо начальство шукати. Може, щось і виклянчимо, – підбадьорював його Дорош.
В цегляному двоповерховому будинку, де розміщалися всі служби, було темно, тільки одне віконечко світилося: на нього й пішли Сергій із Дорошем. Як тільки вони переступили через поріг і зайшли в коридор, дідок, очевидно сторож, що спав на лаві, схопився і, рішуче заступивши дорогу, суворо запитав, чого їм треба.
– Нам треба з дирекції кого, – сказав Дорош.
– А кого ви тепер найдете, коли вже північ?
– Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.
– Кажу вам: нема нікого. В нас робота у вісім годин кінчається.
В цей час коридором пройшов робітник у засмальцьованій кепці і фуфайці. Зачувши розмову, він звернувся до Дороша і сказав, що в п’ятих дверях ліворуч засидівся зам, так що «чешіть швидше, доки не вискочив».
Дорош швидко розшукав двері і тихенько в них постукав. Але з-за дверей ніхто не відповідав. Дорош постукав сильніше, так що той, що сидів у кімнаті, обов’язково чув би цей стук. Але за дверима знов мовчали. Тоді Дорош потяг на себе двері і переступив через поріг у вузеньку тісну кімнату, слабо освітлену однією лампочкою з газетним абажуром.
За простим столом, нічим не покритим і залитим чорнилом, що вже давно засохло і ввійшло навічно в деревину, сидів, схиливши голову набік, лисий чоловік і щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навіть не підвівши голови. Але потім він підвів її, глянув поперед себе і знову заходився писати.
Обличчя зама було не сердите і не лагідне, не зле і не добре, а якесь запріле і дуже зайняте важливою роботою. Дорош сів на стілець і став чекати, доки звільниться від пильної роботи зам. Сергій, знявши шапку, зупинився біля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе ворушив губами і щось писав. Тоді Дорош устав із стільця і сказав голосно:
– Товаришу, ми, звичайно, розуміємо, що вже пізно, що ви дуже зайняті, але в нас дуже пильна справа.
Зам, продовжуючи писати, навіть не поворухнувся.
– Може, вони глухі? – виразив свій сумнів Сергій.
Зам підвів голову і зарокотів низьким басом:
– Якщо ви безотлагательно не вийдете з кабінету, я подзвоню зараз Радивонові, і він вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закінчився…
– У нас дуже важлива справа…