– Ще раз повторюю…
– Що ви повторюєте? – спалахнув Дорош. – Ви – не князь, ми – не пахолки. Давайте говорити по-діловому.
Зам вийшов із-за столу, щоб роздивитися на Дороша, пожмурив на нього короткозорі очі, знову сів за стіл і запитав грубо й дражливо:
– Що ви хочете? Яке у вас до мене діло?
– Нам треба жом. Те, що нам належало, ми вже вибрали. Тепер просимо додатково. З худобою в нас неважне діло.
Підперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумів це мовчання і знав, що воно буде продовжуватися до тих пір, доки зам не натішиться. Він хотів дати повністю відчути, наскільки Дорош від нього залежний. Зам, звичайно, не підозрівав, що його маневр розгадано, і продовжував мовчати, напустивши на себе професорську задуму. Дорош також мовчав, з цікавістю слідкуючи за чванством і людською глупотою, якої так не пошкодувала природа для зама. Дорош добре знав, що наполегливою вимогою від зама нічого добитися не вдасться, бо люди такого типу тоді ощетинюються, кричать: «Я тут хазяїн! Я відповідаю!» – і тоді краще з ними не говорити, а зодягай шапку та йди собі на чотири боки; що такі люди більше люблять, як перед ними принижуються, і чим більше їх просять і принижуються, тим більше вони пишаються силою свого службового стану, і таке самовідчуття їм дуже до вподоби, і під його впливом вони поступово розчулюються і готові піти навіть на поблажку. Дорош вирішив не йти ні на прохання, ні на приниження, а вибрав інше: сидіти і терпеливо чекати, що буде далі, тобто він робив усю ставку на витримку, бо знав наперед, що після довгого мовчання першим заговорить зам, тому що він оцінить Дорошеве мовчання не як якусь тактику, а як повагу до службової особи, як намагання не порушувати роздумів відповідального керівника, і що першими словами зама буде нарікання на великі труднощі, які не дозволяють йому задовольнити Дорошевого прохання. І якщо він зважується щось зробити, то це, мовляв, зв’язано із надзвичайним ризикуванням. «Так і знайте, це я сам себе саджаю».
Так повинні були розгортатися події, але поки що вони були в стані спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель і відкинувшись на спинку стільця, терпляче сидів. Сергій стовбичив біля дверей, переступаючи з ноги на ногу. Мовчання тяглося так довго, що він не витримав:
– Виходить, хай скотина пропаде?
Він підійшов скрадливими кроками до стола, міцно затис у пальцях черемхове пужално.
– Іч, роз’ївся на малясі, хоч у плуг запрягай!
Потім зодяг шапку і, гримнувши дверима, вийшов з кабінету. Цим своїм вчинком він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати. Нарешті він підійшов і виписав Дорошеві під розписку дві тонни жому. Дорош схопив накладну і притьмом вискочив надвір. В темному кутку йому зустрівся збуджений Сергій, прошепотів упівголоса:
– Ви, Валентине Павловичу, тільки не сердьтеся. Наші підводи на глухому дворі за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили.
– Як нагрузили? А накладна?
Сергій поляпав по ложі Денисової рушниці, що висіла у нього за плечима стволами вниз.
– Ось наша накладна.
– Ви що, подуріли?
– Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощі які абощо… Просто я взяв у Дениса рушницю і під виглядом сторожа спровадив підводи на глухий двір, до жомових ям. Резервних. Тепер головне – прорватися крізь ворота.
– Веди.
Пройшли мимо здоровенних довгих складів, що тяглися в темряві, як вулиця, перетяли вузькоколійку, довго петлювали поміж високими купами дров. Під самим парканом щось заворушилося, і з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руці у нього міцно затиснута заноза.
– Думав, чужаки. Ну, виїжджати, чи що?
Він підійшов до биків, з тихим дзвоном засунув занозу в ярмо.
– Давайте. Швидко.
Погейкуючи на биків, стали вибиратися з глухого кінця дворища, благополучно об’їхали склади, прорипіли мимо чорної ріки підвід, що чекали своєї черги.
– От кому щастя, – заздрили їм дядьки. – Уже люди й додому поїхали, а тут, мабуть, до мирового потопу сидітимем.
Сергій схвально шепотів Дорошеві:
– Головне – крізь ворота проскочити, а тоді – шукай вітра в полі.
– Ох, коли б нам не набили шиї!..
– Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусурманців украсти – святе діло.
Через кілька хвилин троянівці приладналися до якихось хуторян і непомічені виїхали із заводу.
XVI
Поєдинок між Уласом і Гнатом на тому не закінчився, що вони обмінялися дошкульними репліками у Ганни Лященко і тим, що Гнат як ошпарений вискочив геть із хати. Поєдинок цей продовжувався в затаєних намірах, що їх викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути Уласові язичка. І треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив своє діло: таємними пакетами він розіслав свої листи у всі ті місця в Харкові, де перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матеріалів на хлопця.